Невдовзі ми почули, як грюкнули вхідні двері; потім за вікном промайнув капелюшок місіс Сандерс, — це означало, що на першому поверсі не залишилося нікого. Холмс швидко оглянув приміщення. Одна шафа стояла в темному кутку досить далеко від стіни, — за нею ми й сховались, і Холмс пошепки виклав мені свій план:
— Він, зрозуміло, хотів випровадити нашого симпатичного клієнта з цієї кімнати, але оскільки наш колекціонер ніколи звідси не виходить, довелося вигадати якийсь привід. Уся ця історія з трьома Ґаррідебами не має на меті нічого іншого. Треба визнати, Ватсоне, що тут відчувається просто-таки диявольська винахідливість, навіть якщо незвичайне прізвище господаря виявилось несподіваним козирем... Свій намір він обміркував надзвичайно хитромудро.
— Але навіщо йому все це?
— Ми задля того тут і сидимо, щоб про це дізнатися. Як я зрозумів з усієї цієї ситуації, це не має жодного стосунку до нашого клієнта. Тут щось пов’язане з тим чоловіком, якого вбив Еванс, — напевно, вони колись були спільниками. Ця кімната приховує якусь таємницю. Спершу я підозрював, що наш приятель має в своїй колекції щось дуже цінне, про що він і сам не знає, — це могло б привернути увагу хитрого злочинця. Але те, що помешкання займав колись сумнозвісний Роджер Прескот, наводить на інші, глибші роздуми... Гаразд, Ватсоне, озброїмось тепер терпінням і дочекаймось, коли проб’є вирішальна година.
Чекати цієї години довелося недовго. Ми завмерли, почувши, як відчинились і одразу ж зачинилися вхідні двері. Тоді різко клацнув ключ у дверях, що вели до кімнати, й з’явився наш американець. Він тихенько причинив за собою двері, пильним поглядом озирнув усе довкола і, переконавшись у безпеці, скинув пальто і підійшов до стола, що стояв посеред кімнати, — підійшов упевнено, як людина, котра твердо знає, що і як треба робити. Відсунувши стіл, він загорнув килим, на якому щойно стояв стіл, дістав із кишені ломик, став навколішки й заходився орудувати ним біля підлоги. Скоро ми почули, як грюкнули дошки, і в підлозі з’явилася прямокутна дірка. Убивця Еванс тернув сірником, засвітив недогарок свічки й зник з наших очей.
Настав час діяти. Холмс доторкнувся до моєї руки, подаючи знак, і ми тихо підкралися до люку в підвал. Хоч як обережно ми рухалися, старі дошки все ж рипнули в нас під ногами, і з люка несподівано висунулася голова нашого американця. Його обличчя обернулося до нас і скривилося від безсилої люті, але відразу розслабилося, навіть розцвіло сором’язливою усмішкою, коли він побачив націлені йому просто в лоб два револьвери.
— Гаразд, гаразд, — мовив він якомога спокійніше, вилазячи нагору. — Мабуть, мені вас не обдурити, Холмсе. Ви одразу розкусили мене й зоставили без виграшу. Гаразд, сер, ви перемогли, а якщо так...
Він вихопив із-за пазухи револьвер і двічі вистрілив. Я відчув, як мені обпалило стегно, неначе розпеченим залізом. Та тут же пролунав глухий удар — Холмс зацідив своїм револьвером по голові злочинця. А ще за мить я побачив, що Еванс розпростерся на підлозі, й з обличчя в нього тече кров, а Холмс обмацує його тіло, шукаючи зброю. Потім міцні руки мого друга підхопили мене й підтягли до стільця.
— Вас не поранило, Ватсоне? На Бога, скажіть, вас не поранило?
Так, варто було дістати рану, а може, й не одну, щоб пізнати глибину турботливості й любові, які ховалися за крижаною маскою мого друга. Його ясні очі на хвилину затуманились, суворі губи затремтіли. Я відкрив для себе, що в нього не тільки великий розум, а й велике серце. Ця мить відкриття винагородила мене за всі роки мого відданого служіння.
— Дарма, Холмсе. Маленька подряпина.
Він розрізав холошу моїх штанів своїм кишеньковим ножиком.
— Так, правда! — скрикнув він, глибоко зітхнувши з полегкості. — Лише шкіру зачепило. — Його обличчя озлобилося, він кинув гнівний погляд на нашого полоненого, що сидів і збентежено дивився просто себе. — Твоє щастя, негіднику, Господом заприсягаюся... Якби ти вбив Ватсона, то живим звідси не вийшов би. Ну, сер, що ви тепер скажете нам?
Але той не міг уже нічого сказати. Він лише сидів і кривився. Я сперся на плече Холмса, і ми зазирнули вниз, у невеликий підвал, що ховався під лядою. Наші очі зупинилися на якійсь іржавій машині, великих сувоях паперу, цілій купі пляшок... А на невеликому столі лежало кілька маленьких білих пачок.
— Друкарський верстат... Повний арсенал фальшивомонетника, — мовив Холмс.
— Так, сер, — сказав наш полонений, поволі підводячись, і знову впав на стілець. — Тут працював найбільший лондонський фальшивомонетник... Оце — Прескотів верстат, а ці пачки на столі — дві тисячі банкнот його роботи, кожна варта сотні фунтів і цілком придатна для оплати... Що ж, забирайте, джентльмени, а мене пустіть...
Холмс засміявся.
— Ми такого не виробляємо, містере Евансе. Ні, тепер ви ніде не заховаєтеся. Хіба не ви застрелили Прескота?
— Так, сер, я за те й відсидів п’ять років, але сварку затіяв він сам. П’ять років, за які мене слід було б нагородити медаллю розміром із тарілку! Жодна жива душа не змогла б відрізнити виробів Прескота від виробів Англійського банку, і якби я не застрелив його, увесь Лондон потонув би в його папірцях. Тільки я один знав, де він їх друкує. Чого ж тут дивуватися, що мене тягло до цього місця? Коли я дізнався, що цей придуркуватий збирач комашок із чудернацьким прізвищем сидить на справжній скарбниці й не виходить із кімнати, то намагався випхнути його звідси як тільки міг! Може, розумніше було б застрелити його та й квит... Та надто вже м’яке в мене серце, не можу стріляти в людину без зброї. Скажіть-но, містере Холмсе, який злочин я вчинив? Грошей цих не брав, старого й пальцем не зачепив... До чого тут можна причепитися?
— Звичайнісінький замах на життя, — відповів Холмс. — Але це вже не наша робота. До цього візьмуться інші. Поки що нам потрібна лише ваша вельмишановна особа. Ватсоне, зателефонуйте, будь ласка, до Скотленд-Ярду. Це, напевно, не стане для них несподіванкою.
Такі факти, пов’язані з Убивцею Евансом та його хитромудрою вигадкою про трьох Ґаррідебів. Пізніше ми довідалися, що наш бідолашний старенький приятель не витримав удару, коли його мрії розвіялися, мов дим. Повітряний замок упав і поховав під руїнами його самого. Останні новини про нього ми одержали з психіатричної лікарні в Брикстоні. А в Скотленд-Ярді був щасливий день, коли з підвалу дістали всі Прескотові злочинні знаряддя. Хоч поліції й було відомо про них, проте після смерті їхнього господаря відшукати їх стало неможливо. Еванс і справді зробив добру послугу шановним особам із карного розшуку й дав їм змогу спокійнісінько спати, бо фальшивомонетник — особлива небезпека для суспільства. Вони залюбки нагородили б його медаллю розміром із тарілку, про яку колись говорив цей злочинець, але невдячні судді дотримувались іншої, менш бажаної для нього думки. Убивця Еванс знову зник у світі тіней, звідки щойно був з’явився на білий світ.