Ось студент виціловує генерала:
— Христос воскрес!
І почалось.
Тиміш стоїть під Софійською стіною, дивиться. Складні думи хвилюють його.
Ось проїздять "аристократи-запорожці".
Ось кооператор кидається обнімати Тимоша. Відсторонив Тиміш кооператора рукою.
Кімната. Старенький чиновник лізе до портрета Шевченка з засвіченою лампадою й співає: "Ще не вмерла..."
Ось він сідає в крісло й, диригуючи рукою, заплющивши очі, наспівує в блаженному тумані.
Не витримав Тарас Шевченко. І, оживши на мить, загасив лампаду, гнівно блиснувши очима.
Але повернімось на площу. Ось на п'єдесталі під конем Богдановим студент, повчаючи солдата, питає:
— Ти знаєш, хто був Богдан Хмельницький?
Солдат поправив шапку й, не кинувши лузати насіння, дивиться вгору на кінське черево:
— Не знаю. Кажуть, якийсь хохлацький генерал. Бачиш, як криво в сідлі сидить.
Хвилює не тільки київська площа. Неспокійно в казармах Києва. Солдати в тривозі. Великі думки хвилюють солдатів. Що робити? Що діється на площі? Для чого?
Вулицями проїздять верхи оперні "запорожці" в жупанах з клейнодами й корогвою. Скрізь підозріле цілування.
Українські соціал-демократи вже крутяться в казармах. Один з них, вгодований, у чумарці, зібрав навколо себе мало не цілий батальйон.
— Панове солдати! Центральна рада закликає вас!..
Величезна казарма солдатів вся обернулась на слух, не ворухнеться.
Один тільки солдат весь час піднімає руку. Підніме й опустить.
Соціал-демократ говорить гарно, довго, швидко. Як пробитись до нього з солдатським питанням? Знову піднімається та сама рука.
Нарешті агітатор соціал-демократ зробив паузу, щоб витерти піт. Помітив солдата.
— Що тобі?
Обертаються солдати до того, що підняв руку.
Тоді підводиться невисокий на зріст, кремезний, видно, з селян-бідняків, і задає ораторові зовсім несподіване запитання:
— А чи можна вбивати буржуїв та офіцерів на вулиці, якщо трапляються озброєні?
Вся казарма враз обертається. Що відповість агітатор?
Соціал-демократ невиразно розводить руками: звичайно, можна, тобто, власне, звичайно, не можна.
В другій казармі йде вже розподіл солдатів на "українців" і "неукраїнців", інакше кажучи, йде вербовка в петлюрівську армію.
Люто сперечаються солдати. Тут уже все пішло в хід: крики, гамір, погрози, лайка, всі види переконувань у неповторний цей великий час самовизначення.
Перед офіцером, що провадить запис, стоїть Тиміш. Офіцер простягає вже ручку йому.
Тиміш не бере. Офіцер з переконливою звичною усмішкою звертається до Тимоша, як до школяра:
— Таж ти українець?
— Так. Але я робітник,— відказує Тиміш, суворо дивлячись офіцерові в очі. Потім повернувся й пішов.
Офіцер сторопів. Але зразу ж закликав агента контррозвідки й наказує стежити за Стояном.
Підійшовши до гурту солдатів, що сперечаються, задумався Тиміш Стоян, чи правильно він відповів офіцерові й що далі робити.
Треба діяти, і не зволікаючи. Навкруги йде одурманювання темних солдатів.
Ось знову з'являється соціал-демократ і зразу ж — на трибуну.
Ось солдати з розпачливою лайкою "розв'язують національне питання".
— Так, робітник. Робітник я, пролетарій,— Тимофій Стоян трусонув блискучою чуприною і рушив до соціал-демократа на трибуну.
Підійшовши швидко й рішуче, зіпхнув його з трибуни і в гніві став перед солдатами.
Вся солдатська маса підвелася раптом, як одна людина.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Події розвиваються з неймовірною швидкістю. Контрреволюція на Україні йде в наступ. Центральна рада скликає в Києві перший всеукраїнський з'їзд .
Ущерть переповнений делегатами весь оперний театр столиці.
Куди не глянь — мальовничі групи куркулів, столичної і провінціальної інтелігенції.
Ось розсівся в кріслі здоровенний колоритний куркуль, як намальований.
Ось ветеринар у пенсне гордовито оглядає зал.
Ось молодий куркуленко повчає старого, показуючи на сцену:
— Оце от і є наша українська президія, про яку розповідав нам учитель. Пригадуєте?
От і президія. Два не зовсім певних себе громадянини середнього віку. Жоден з них зроду не гадав і не думав, що йому доведеться називатись міністром. Ох, як це приємно!.. Хоч хто його зна!..
Третій міністр одягнений під запорожця.
Четвертий — непевний і явно шахраюватий. Це видно з усмішки і з того, як він колупає пальцем стіл і малює в блокноті чортиків. Не звик до президії, ніяковіє.
Але от урочистий і мирний, хоч і не позбавлений деякої ледве помітної тривоги, перебіг з'їзду порушується однією фатальною фразою голови:
— Слово надається представникові більшовиків. Рокіт гніву й обурення покотився по залу.
На трибуні Тиміш Стоян. Вигляд у Стояна грізний, рішучий.
В президії ховають посмішки.
Серед делегатів старий директор цукрового заводу з обуренням зривається з місця:
— Геть більшовиків! Стоїть Тиміш на трибуні. Перешіптуються міністри. Хвилюється зал:
— Геть! Геть! Не давайте йому слова!
Що робити Тимошеві? Не хоче бачити його вітчизняна буржуазія.
В президії перезираються. Міністр малює чортиків. Тоді Тиміш з грюком опускає кулак на трибуну:
— Ми, робітники!.. Ми теж за Україну. Чуєте? Але ми вимагаємо заводів, радянської влади, от що!
Ховають посмішки, гнуться в президії.
Дзвонить білобородий професор-голова. Стукає дзвоником по столу.
Тоді, бачачи, що діється в залі, кидаються до Тимоша гайдамаки.
Тиміш, обурений, обертається до президії з'їзду:
— Подивимось, як ви вчинятимете самосуд над беззбройним представником робітників і селян!
Посміхнувся міністр.
Дзвонить безперестану сивий професор.
Не посміли зачепити Тимоша гайдамаки. Спинились.
Залишає трибуну Тиміш.
Злими, ненависними очима проводять йогб з президії.
Під загальні оплески йде й стає на трибуну представник селян. Низько вклоняється всьому театру і, звертаючись до президії, несподівано каже:
— Ну, гаразд. Влада, кажете, українська, а земля чия? В президії є відповідь. Тільки поки що, можливо, краще
придержати її. Мовчить президія. Тоді неприємний селянин звертається до залу:
— Земля, питаю, панська чи селянська?
Дзвонить голова. Треба відповідати на головне питання.
— Для відповіді слово має головний отаман Симон Петлюра22!
І тут зразу весь зал стугонить від оплесків. Підводяться, витягують шиї куркулі,— де він? Ось він! Дивіться! Слава!