У чотирнадцятому сторіччі Ісуден ще мав шістнадцять чи сімнадцять тисяч жителів — рештки вдвічі більшого числа за часів Рігора53. Карл VII54 мав там будинок, який стоїть і досі, до вісімнадцятого сторіччя його називали Королівським домом. Це місто, що було тоді центром торгівлі вовною, забезпечувало нею частину Європи і виробляло у великій кількості сукна, капелюхи та чудові рукавички з козячої шкіри. За Людовіка XIV Ісуден, що дав нам Барона55 й Бурдалу56, ще вважався містом вишуканих звичаїв, доброї мови та доброго товариства. В своїй історії Сансеру кюре Пупар твердить, що жителі Ісудена серед усіх беррійців вирізняються витонченістю та "природним розумом". Нині ця розкіш і цей розум зникли остаточно. Ісуден, розміри якого засвідчують давню силу міста, тепер збільшив населення на дванадцять тисяч душ, увібравши виноградарів із чотирьох величезних передмість: Сен-Патернського, Римського, Вілатського і Алуетського, що були цілими містечками. Городянство, як у Версалі, пишається на вулицях. Ісуден ще зберігає беррійський ринок вовни, хоч цій торгівлі загрожує поліпшення порід овець; ці нові породи поширилися всюди, і тільки в Беррі не визнають їх. Виноградники ісуденські дають вино, яке п'ють у двох департаментах і яке, коли б його виробляли по-бургундському чи по-гасконському, було б одним із найкращих у Франції. Та що ж! "Роби, як батьки робили"; ніяких поліпшень — такий місцевий закон. Виноградарі під час грання сусла лишають у ньому хвостики грон, і це надає препоганого смаку вину, яке могло б бути джерелом нових багатств і пожвавити життя в усьому краю. Хвостики надають вину терпкості; кажуть, вона з часом минається, зате вино може стояти більше сотні років. Це міркування, наведене у "Винограднику", таке важливе для виноробства, що його варто пропагувати. Гійом Бретонський, щоправда, таки уславив цю якість кількома рядками в своїй "Філіппіді".
Отже, занепад Ісудена пояснюється духом консерватизму, що доходить до застою і що його достатньо пояснює один-єдиний факт. Коли зайнялися шляхом із Парижа до Тулузи, природно було вести його з В'єрзона до Шатору через Ісуден. Така дорога була б ближча, ніж через Ватан, як її проклали насправді. Але місцева знать та ісуденська муніципальна рада нібито зажадали, щоб її вели через Ватан, бо, мовляв, коли через їхнє місто проляже такий великий шлях, там подорожчають харчі й доведеться за курку платити тридцять су. Щось подібне можна знайти хіба в найдикіших місцевостях Сардінії — країни колись такої людної, такої багатої, а нині такої пустельної. Коли король Карл-Альберт57, із похвальною думкою запровадити цивілізацію, захотів з'єднати Сассарі, другу столицю острова, з Кальярі гарним, розкішним шляхом, єдиним, який існує в цій саванні, званій Сардінією, маршрут проходив через Бонорву — округу, населену непокірним людом, тим більше схожим на наші арабські племена, що й сам він походить від маврів. Побачивши, що їх збираються прилучити до цивілізації, бонорвські дикуни, навіть не подумавши, оголосили, що вони проти цього. Уряд не зважив на ці протести. Перший інженер, що почав ставити першу тичку, дістав кулю в голову й упав під своєю тичкою мертвий. Розслідувати справу не стали, і шлях обминув округу кривою лінією, подовшавши на вісім льє.
В Ісудені дедалі більше зниження цін на споживані там вина, задовольняючи бажання городянства жити дешево, готує розорення виноградарів, чимраз дужче пригнічуваних господарськими витратами та податками, так само як занепад торгівлі шерстю в краю підготовляється неможливістю поліпшення порід овець. Сільський люд відчуває глибокий жах перед усякими змінами, навіть такими, які, здавалося б, вигідні для них. Парижанин бачить на селі трудівника, що з'їдає за обідом неймовірно багато хліба, сиру й городини; він доводить селянинові, що, додавши до цієї поживи шматок м'яса, той поліпшить своє харчування, здешевить його, зможе працювати більше й не витратить так швидко своїх життєвих сил. Беррієць визнає, що розрахунок цей слушний. "Але ж балачки, пане! — Які балачки? — Ну, що люди скажуть". Він стане посміховищем для всього краю,— зауважує власник землі, на якій відбувається розмова.— Казатимуть, що він багатий, як купець, одне слово, він боїться громадської думки, боїться, що на нього показуватимуть пальцем, що його вважатимуть за людину слабку й недужу... "Ось які ми тут, у цих краях!" Багато городян проказують цю останню фразу з таємною гордістю. Коли темнота й рутина непереможні в сільських місцевостях, де селян полишають на самих себе, то місто Ісуден дійшло до цілковитого громадського застою. Змушена боротися з усиханням статків гидкою ощадністю, кожна родина живе замкнуто. До речі, суспільство там позбавлене ворожнечі, що задає тон звичаям. Місто вже не знає того протистояння двох сил, якому завдячували своє життя італійські держави Середньовіччя. В Ісудені вже нема аристократії. Котерії, рутьєри, Жакерія58, релігійні війни й Революція геть винищили знать. Місто дуже пишається цією перемогою. Ісуден, щоб підтримувати дешеві ціни на харчі, весь час відмовлявся мати гарнізон. Він утратив цей засіб сполучення зі світом, утративши й вигоду, яку приносить військо. До 1756 року Ісуден був одним із найсимпатичніших гарнізонних міст. Судова драма, що зацікавила всю Францію,— процес генерал-лейтенанта Байяжа супроти маркіза де Ша, чий син, драгунський офіцер, був за гультяйство, може, й заслужено, але по-зрадницькому засуджений до смерті, позбавила місто гарнізону, і так лишається й досі. Постій 44-ї півбригади, накинутий місту під час громадянської війни, ніяк не міг примирити жителів міста з вояччиною. Бурж, населення якого ось уже десять років меншає, вражений тією самою соціальною недугою. Життєва сила покидає ці великі тіла. Звичайно, в цих нещастях винне урядування. Обов'язок уряду — помічати ці плями на тілі держави й лікувати їх, посилаючи енергійних людей до таких захирілих місць, щоб перемінити там порядки. На жаль, у нас, навпаки, схвалюють такий похоронний, могильний спокій. А потім — звідки взяти нових урядовців або здібних суддів? Хто в наші дні захоче поховати себе в таких місцях, де зроблене добро не світить у очі? Якщо випадком у краю опиняться честолюбні чужинці, то їх скоро захопить сила інерції й вони пристосуються до масштабів жорстокого провінційного життя. Ісуден притупив би й наполеонівський розум. Унаслідок цієї особливої ситуації в ісуденській окрузі 1822 року порядкували самі беррійці. Влада там була відсутня або ж безсила, опріч тих випадків, звичайно, дуже рідких, коли Правосуддя змушене діяти поважно, як йому й годиться. Королівський прокурор пан Муйєрон був сватом усім на світі, а його заступник походив з ісуденської родини. Голова суду, перш ніж досягти цієї високої посади, прославився одним із тих висловів, що в провінції наділяють людину ослячими вухами до кінця життя. Закінчивши розгляд кримінальної справи, що мала завершитися смертним вироком, він сказав звинуваченому: "Бідний мій П'єре, твоя справа ясна, тобі зітнуть голову. Хай це буде тобі наукою". Комісар поліції, що зайняв цю посаду вже в часи Реставрації, мав родичів по всій окрузі. І врешті, не тільки релігія не мала ніякого впливу, а й священика ніхто не шанував. Це городянство, безбожне, злостиве й неосвічене, оповідало більш-менш кумедні історійки про взаємини цього бідолахи зі своєю служницею. Діти вже не ходили вчити катехізис, не ходили й до першого причастя, в місті більш не було й колежу; правда, меса правилась і свята святкували; податки — єдине, чого Париж хоче від провінції,— платили; нарешті, мер стягував недоплати, але всі ці акти громадського життя виконувалися тільки за звичкою. Таким чином, м'якість урядування чудово узгоджувалася з духовним і моральним становищем краю. Події цієї історії, зрештою, відбивали наслідки такого стану речей, що трапляється куди частіше, ніж можна гадати. Багато французьких міст, особливо на півдні країни, схожі на Ісуден. Становище, в яке тріумф буржуазії завів цю столицю округи, судилося всій Франції й навіть Парижеві, якщо буржуазія й далі лишатиметься хазяйкою в зовнішній і внутрішній політиці нашої країни.