— Паризька поліція не дозволяла вам улаштовувати такі от бенкети,— звернувся до Філіппа майор Потель.
— Якого біса ти говориш із підполковником Брідо про поліцію? — нахабно вигукнув Максанс Жіле.
— Майор Потель не мав на думці нічого поганого,— з притиском сказав Філіпп і гірко всміхнувся. (Тиша стала така глибока, що, якби там були мухи, чути було б їхній політ).— Поліція так мене боїться, що заслала аж до Ісудена, де я маю приємність зустріти давніх бійців; але, щиро кажучи, з розвагами тут не густо. Як на людину, що не нехтує дрібничок, я досить скромний. Урешті, я жив ощадно ради дівчаток, бо не належу до тих, кому пухова перина дає прибуток, і витрачав на Марієтту з оперного театру шалені гроші.
— Це ви на мене натякаєте, шановний підполковнику? — спитав Макс, утупивши в Філіппа погляд, що бив наче блискавка.
— Думайте як хочете, майоре Жіле,— відповів Філіпп.
— Підполковнику, ось двоє моїх друзів, Ренар і Потель, завтра прийдуть домовитися з...
— З Міньйоне й Карпантьє,— перебив його Філіпп, показавши на своїх сусідів.
— А тепер — дальші тости! — сказав Макс.
Обидва супротивники не порушили звичайного тону розмови, урочистою була тільки тиша, в якій їх слухали.
— А ви глядіть,— сказав Філіпп, кинувши погляд на простих солдатів,— щоб наші справи не попали на язик городянам! Ані слова про те, що тут сталося. Все це хай лишається між нами, старою гвардією.
— Вони дотримають ради, підполковнику,— запевнив Ренар.— Я ручуся.
— Хай живе його син! Хай він править Францією! — вигукнув Потель.
— Смерть англійцям! — підхопив Карпантьє.
Цей тост мав величезний успіх.
— Ганьба Гадсонові-Лоу106! — сказав капітан Ренар.
Десерт проминув весело, пили досхочу. Обидва супротивники та четверо їхніх секундантів дбали про те, щоб ця дуель, у якій ішлось про величезне багатство і в якій мали битися люди, такі уславлені своєю відвагою, не мала нічого спільного з вульгарною сваркою. Двоє англійських джентльменів — і ті не поводились би краще за Макса й Філіппа. Отож сподівання юнаків та цікавих городян, що товпились на площі, не справдилися. Всі учасники бенкету, щирі вояки, ні словом не прохопилися щодо пригоди за десертом. О десятій годині супротивники домовилися, що зброєю на двобої буде шабля. Зустрітися домовились о восьмій годині ранку за капуцинською церквою. Годе, що брав участь у бенкеті як колишній військовий хірург, попросили асистувати як лікаря. Коли він прийшов, секунданти вже вирішили, що двобій має тривати не довше десяти хвилин. Об одинадцятій годині вечора, на превеликий підполковників подив, пан Ошон привів свою дружину до Філіппа, що вже зібравсь лягати.
— Ми знаємо, що має статися,— з очима повними сліз промовила стара жінка,— і я вас прошу: не йдіть завтра з дому не помолившись. Піднесіться душею до Бога.
— Гаразд, пані,— відказав Філіпп, якому старий Ошон моргнув із-за дружининої спини.
— Це ще не все! — сказала Агатина хрещена мати.— Я ставлю себе на місце вашої бідної матусі й ладна пожертвувати тим, що для мене найдорожче. Ось! — І вона простягла Філіппові зуб, прикріплений до чорного оксамиту в золотому обідку, до якого вона пришила дві зелені стрічки, а потім сховала ту коштовність у торбинку.— Це реліквія святої Соланж, покровительки Беррі; я врятувала цю річ під час революції, хай вона завтра вранці буде у вас на грудях!
— Вона може захистити від удару шаблею? — спитав Філіпп.
— Так,— відповіла стара жінка.
— Я не маю права носити цю річ на собі, наче панцер! — вигукнув син Агати.
— Що він каже? — спитала в чоловіка пані Ошон.
— Він каже, що це буде проти правил,— пояснив старий.
— Гаразд, годі про це,— поступилася жінка.— Я молитимусь за вас.
— Що ж, пані, молитва й добрий удар не зашкодять,— сказав підполковник із таким жестом, ніби прохромляв груди панові Ошону.
Стара жінка захотіла поцілувати Філіппа в чоло. Потім, виходячи, дала Бенжаменові десять екю,— всі гроші, які мала,— щоб той потай зашив реліквію в пояс штанів свого пана. Бенжамен так і зробив — не тому, що вірив у силу того зуба, бо він казав, що його хазяїн має куди кращий засіб на Жіле; просто він хотів чесно виконати так дорого оплачене доручення. І пані Ошон пішла, сповнена надії на святу Соланж.
Назавтра, третього грудня о восьмій годині, ще як не розвиднилося, Макс зі своїми двома секундантами й поляком з'явився на неширокому лужку, що був тоді за капуцинською церквою. Там вони застали Філіппа з секундантами та Бенжаменом. Потель і Міньйоне відміряли двадцять чотири стопи. На обох кінцях цієї дистанції старі вояки прокреслили мотикою лінію. Супротивники не мали права відступати за ці лінії під страхом ганьби; кожен мав стати на своїй лінії й рушати вперед, коли скомандують секунданти.
— Роздягнемося? — холодно спитав Філіпп у Жіле.
— Залюбки, підполковнику,— з упевненістю завзятого дуелянта відповів Максанс.
Обидва супротивники роздяглися, зоставшись у самих спідніх сорочках та штанях; крізь тонкі сорочки просвічувало рожеве тіло. Кожен був озброєний армійською шаблею; шаблі дібрано однакової ваги, близько трьох фунтів, і однакові завдовжки — три фути. Обидва стали, вперши вістря в землю і дожидаючи сигналу. І той, і другий були такі спокійні, що, незважаючи на холод, навіть не здригались, наче були вилиті з бронзи. Годе, четверо секундантів і два солдати мимохіть зчудувалися.
— От горді молодці! — вихопилося з уст у майора Потеля.
Коли пролунала команда "Вперед!" — Максанс угледів похмуре обличчя Фаріо, який дивився на них із дірки, зробленої "лицарями" в даху церкви, щоб напустити голубів на його запаси. Ці двоє очей, що жаріли ненавистю і мстивістю, засліпили Макса. Підполковник рушив прямо на супротивника, насторожений, видимо прагнучи зразу здобути перевагу. Майстри мистецтва убивання знають, що з двох фехтувальників більш вправний може зразу "взяти гору", коли скористатись образним висловом. Така постава, що її можна побачити зразу, так виразно свідчить про першорядного дуелянта, що Макса зразу пройняло почуття власної нижчості, яке скувало його сили, як ото буває, коли гравець бентежиться перед більш умілим або щасливішим гравцем і грає гірше, ніж міг би.