Перебило єї котресь з дітей. Прибігло і донесло, що прийшли якісь люди.
— Най почекають! — каже вуйко.
— Вже чекали...
— Га, як чекали, то треба йти. Навіть неділі спокійної не маю. Закличте до канцелярії.
Увійшло їх двоє в святочних одежах. Присяжний Гнилько і заступець.
Звиталися, і почалась розмова від неоціненого: що чувати?
— Та нічого. Ми би, просимо отця духовного, щось мали казати, та не знаємо, чи отець духовні не погніваються.
— Кажіть відразу! Знаєте, що до мене не треба здалека приступати. До мене, як-то кажуть, просто з моста.
— Ми би просили, — говорили, цілуючи вуйка в руку, щоби отець духовні мали на нас і на цілу громаду ласкаве око. Так дальше не може бути. Та ж то чиста кара! Робота спиняється, всьо мокне і мокне, буде велике нещасте. Так ми би просили, щоби отець духовні ото кругленьке (ту показали на вікно, де висів барометер) накрутили на погоду...
Я втік до гостей, щоб не розсміятися вголос. Що їм відповів вуйко, не знаю, але відповісти нелегко, бо нарід як собі раз що до голови візьме, то потім хоть лопатою горни.
— А що? — каже до мене вуйко. — Правда яка інтелігенція? От тобі наглядний доказ.
— Підождіть, — кажу, — ніхто їм не казав, та й не знають. Дасть Бог, виросте нове покоління, мудріше. Прецінь маємо школи.
— Що школи є, то правда, коби лиш добре вчили.