Я думаю, ти впораєшся з тією справою,— переходячи на "ти", каже в. о.,— треба вже замовити квитки на літак через адміністратора — і годі вже про забіяку Маркушу, чи як вони там його називають, є проблеми важливіші, хлопець як приїхав, так і поїде. Правда, до мене дійшли чутки, ніби він має намір тут залишитись, ощасливити нас своєю присутністю, попроситися сюди на роботу. Ти не чув, він має можливість організувати такий варіант через міністерство?
Не чув, на щастя. Але думав про таку можливість. Про такий варіант. Однак повідомляти про свої домисли не збираюсь, тим більше в. о. як особу зацікавлену. Та й справді, годі про Марковського. Я прийду на вечірню репетицію, ясна річ, що прийду, але варто відшліфувати до найменших дрібниць весь сценарій проведення бенефісу Стерницької, щоб не загрожували накладки, отже,— кажу я в. о., зводячи дещо до спільного знаменника,— Стерницька вважає, ніби нема потреби показувати сцену з "Оптимального варіанта". Як аргументує? Та досить логічно, правду мовлячи: адже вистава йде майже напередодні ювілейного вечора, то ніби й справді — навіщо дублювати?
І ось остаточний варіант вступного слова (тут не скупо на похвалу і є кілька жартів для розрядки урочистої атмосфери); звичайно, вечір може вести Ірина Котовченко, як представник молодої генерації, можна сказати, учениця Стерницької,— хіба ж погрішимо проти правди? В. о. задоволений статтею в "Українському театрі" — не часто трапляється, що про наш театр пишуть у такому тоні і на такому рівні, я киваю головою й думаю про те, що моя дружина навряд чи буде в захваті від непередбаченої поїздки до Москви, але напередодні я обов'язково запрошу її на творчий вечір Олександри і тим компенсую усе, бодай трохи вгамую пристрасті, відрядження — це таки відрядження, я ж їду не з власної охоти; косметики шукати не збираюсь, щось там звичайно привезу, діти теж заглядають у руки, коли звідкілясь приїздиш, це можна зрозуміти; доведеться щось привезти, звичайно.
О четвертій прийде хлопець з газети, він збирається говорити зі Стерницькою; з художником уже все вирішено; у кабінет без стуку — або я не почув — увійшли Маслов і Метелиця, зайняті у виставі Марковського актори,— і важко було зрозуміти, хто з них перший кинув фразу: ну доки ж це триватиме, хіба в такій атмосфері недоброзичливості можна працювати? Ми ж робимо виставу, а не бавимося в акторів і в театр,— і хто розпускає плітки,— домагалися вони разом,— наче у Марковського вже заздалегідь написана рецензія на виставу й вислана вже до Києва?
Ми, здається, ще не бачились сьогодні з вами,— каже в. о.,— то чи не були б ви такі ласкаві спершу привітатись, все ж таки чемність передусім?
Жаль, що їм ніхто не радив у таких випадках уявляти гілочку весняної мімози.
В. о. попросив мене прийти на вечірню репетицію вистави Марковського, там ще я побачу обох акторів, я ще матиму таку приємність, і тому зараз вирішив вийти, щоб не заважати розмові.
5
Ось так,— сказала Олександра Іванівна, — тепер добре. Маленький елегантний "транзистор" тихо й ненав'язливо відтворював мелодії Моцарта. Можна було покрутити чутливий виступ чорного колечка — і "транзистор" так само тихо й послужливо відтворив би сучасну естрадну музику, та Олександра Іванівна воліла зараз Моцарта. Вона взялася переставляти книжки на полицях, вона будь-що хотіла знайти недавно купленого Плутарха — й не знаходила. Ніяк не могла пригадати, чи позичала комусь читати — і хто б міг просити в неї Плутарха, вона страшенно раділа з цього надбання; неначе з добрим знайомим зустрілась— узяла з прилавка книгу в ошатній оправі, суперобкладинка виблискувала до світла; за нею таїлась темнувато-матова, тверда палітурка, і можна було розгорнути книгу на будь-якій сторінці і не боятись, що натрапиш на безсенсовне міркування або ж на безглуздо сформульований текст. Написане Плутархом, таке віддалене й, власне, чуже, чомусь не викликало супротиву, навпаки, приваблювало простотою і доступністю. Стерницька понад усе любила затишні книгарні в районних містечках, куди вони виїздили з театром у суботу чи в неділю показувати свої вистави. У Львові останнім часом біля книжкових магазинів стояли блідолиці й скучні на вигляд молодики з великими торбами, де лежали книги, і молодики пошепки обіцяли обміняти, знайти, дістати — детектив на Ремарка, Ремарка — на Пастернака, Достоєвсько-го — на Дюма, а того — на якийсь київський стародрук або ж знову ж таки на той самий детектив. Множинний обмін, де зрівнювались нерівнозначні величини, дратував артистку, вона боялась, що цей спосіб віднаходити потрібну книжку, який поволі приживався і в їхньому маленькому місті, врешті приведе до того, що залишаться імена авторів й заголовки книг, позбавлених внутрішнього змісту. У маленьких же крамничках було часом темно, тіснувато, пахло зле-жаним папером або ж хлібом, парфумами й рисовою крупою,— усе це мирно уживалося з книгами,— і хоча сюди теж добирались бліді молодики з загадковим виразом обличчя, тут вони ще не встигли загоспода-ритися. Траплялися й інші, не схожі на ці книгарні, де вистачало простору й світла. Так само, як зараз вдома, тихо й ненав'язливо жебоніла музика. Дівчатка-продавщиці приносили з собою власні магнітофони чи "транзистори"; ці дівчатка з книжкових магазинів не скидалися на своїх колег, які працювали, наприклад, в рибному чи овочевому. Вони дбали про свої зачіски, носили модні й охайні халатики і в туфлях з визивно високими каблучками напевно до болю натомлювались ноги, але продавщиці не дозволяли собі перевзуватись в тапочки. Правда, розмови цих дівчаток не були такі ж вишукані, як їхні зачіски й халатики; вони виглядали трохи, знудженими, не маючи надміру роботи, бо не надто велика кількість покупців зазирала протягом дня до книгарні. Й повітря тут було чисте, кожен, хто все ж переступав поріг магазину, міг сісти в м'яке оббите картатою матерією крісло, не кваплячись переглянути книгу,— а потім не купити її.
Олександра Іванівна купувала.
Маленькі книжкові магазини нагадували їй старі кінотеатри на околицях їхнього малого міста, де завжди показували фільми, які вони не встигали переглянути в центральних кінотеатрах, у фойє там теж награвала тиха музика, викликаючи елегійний настрій і прагнення чиєїсь доброї присутності, а голос диктора — так старанно відпрацьований і так само старанно прихований десь в невідомості — оголошував початок сеансу.