Кронборг, що, за переказами, належав колись принцові Гамлету.
Острів невеликий, і скільки їдеш по автомагістралі, весь час почуваєш подих моря — подих холодний, зимний, пронизливий. В таку пору море реве на острів штормами, рибалки з мотоботів повертаються додому мокрі, обмерзлі з голови до ніг, а нерідко море викидає на берег і ощеп'я розбитих суден.
* Художник розповідає, як кілька років тому до острова підійшло радянське судно і залишило тут молодого матроса, що раптово захворів, і як за час лікування він здружився з береговими рибалками, навчив їх своїх пісень, і вони й досі з теплотою згадують його, і в їхніх переказах він має ім'я: Співаючий Матрос. То тут, то там червоніють по острову цегляні будівлі ферм, а думка снується про те, що, може, на одній із таких багатих ферм батракував у роки своєї юності письменник, рідне місто якого ми скоро побачимо. Це місто носить його ім'я, але не тому, що його перейменовано на честь письменника, а тому, що письменник взяв собі прізвищем назву цього маленького, нікому не відомого острівного містечка, підписав ним свої перші твори і прославив його на весь світ.
Вечоріє. Небо нижчає, ми їдемо ніби під якесь низьке сіре склепіння. Ось і містечко. Вологе й потемніле від морського вітру, червоноцегляне, давнє... Мені уявлялось, що кожен із мешканців тут пишатиметься іменем свого великого земляка. Я навіть у думці не припускав, що комусь його ім'я може бути ненависним.
А саме на таких, видно, ми натрапили. Вони щойно вийшли з бару і похмурим гуртом стояли біля вітрини, пикаті, червоні бюргери, спідлоба вислуховуючи наші розпити про Майстра. Я одразу почуваю їхню до нього неприязнь, почуваю, що стаю для них ворогом уже тільки тому, що осмілився ось так відверто, майже захоплено цікавитись: "Де він жив? Де народився?"
Вони вдають, ніби не розуміють, про кого йдеться. Знизують плечима. Переглядаються. А коли ми пішли,— вслід нам регочуть. Тупі й самовдоволені, вони ніби не належали до його роду, до його нації, такої чемної і культурної.
Біля другого бару те ж саме: крамарі, гкупщики риби, м'ясники... О, та я ж упізнав вас! Це ж він описав, намалював вас у своїх творах, висміяв в<*{.т. пиху, зажерливість, тупість... їх корчить саме його ім'я, вони б хотіли стерти його сліди, їм невтямки, що він невмирущим живе навіть у їхній ненависті. Але ж вивів, висміяв їхні вади, і вони, можновладні, теперішні "батьки міста", не можуть забути йому цього. Ненависть до нього передається у них, як спадщина, з покоління в покоління. Може б, їм було навіть вигідно пишатися ним, своїм земляком, діставати зиск із його слави, але їм несила перемогти власну свою обмеженість, ницість і ненависть до нього, який їх весело й нещадно затаврував у вічності.
Я згадав, як вшановували його в іншій країні, на берегах Дунаю, згадав, як люблять його люди моєї країни, і вони, оці купки п'яних, порозбухалих від пива тюленів, що темними гуртами юрмляться біля барів, здалися мені жалюгідними й сліпими в своєму проклятті до того, хто орлино піднявся над ними, над їхнім убогим ситим життям.
Все ж ми розшукали той будинок, що нас цікавив. У тому вікні, звідки він, може, визирав хлопчиком, висіла біленька фіранка, а знадвору на це вікно теперішній власник будинку саме опускав важке жалюзі. Ми просили дозволу зайти оглянути помешкання, колишню домівку славного сина острова, але господар щось невиразно буркнув у відповідь, і ми вже бачили тільки червоний гладкий карк і чули грюкіт залізного бюргерського жалюзі, що його опустив домовласник, ніби відгороджуючись тим жалюзі разом і від нас, читачів його книг, і від шалених вітрів Балтики, що напористо летять на острів із вечірнього моря.
Поїхали б ми звідси в пригніченому настрої, якби не ще одна зустріч. Осторонь біля автомайстерні стояла група робітників та рибалок з щойно прибулого мотобота. Вони радо зустріли нас, дізнавшись, хто ми і чим цікавимось.
— Це дійсно той будинок, у якому народився Мортен Червоний, але власник будинку нікого туди не пускає,— сказав робітник у комбінезоні.— Він боїться навіть духу Мортена Червоного.
Робітники всі були молоді, кремезні, обвітрені, й було в їхніх статурах, в їхній силі, в їхньому гуморі щось від Мортена часів його молодості. Ми стояли з ними на узмор'ї, дивились на могутні вали, що піняво росли, біліючи в сутіні надвечір'я, і нам було не холод-
но від вологих подувів вітру; примовклі, ми слухали разом ритмічні удари хвиль. І раптом стало так ясно, що нікому не знищити тут його слідів, бо його душею тут повниться небо, вітрами його молодості свистить увесь простір, а море, б'ючись об берег, шумить і шумить вічним шумом прибою, в ритмах якого мені вчувається: "Нексе... Нек-се..."
1960, острів Борнхольм — Київ