Слово "міліон" викликало серед публіки шепіт зачудування. Барон кинувся до Ніни і почав щось живо з нею говорити, але вона не була в силі нічого відповісти йому. Вона сікла зубами і тряслася, мов у лихорадці, і ледво-не-ледво могла сказати баронові:
— Держіться! Він вас застрашити хоче! Він на мою душу важить! Держіться, бароне!
— Я йому покажу, як зо мною задиратися! — гордо скрикнув барон, вертаючи назад перед стіл комісії, де возний віддавна вже калатав і кричав, щоби народ успокоївся.
— Я даю міліон і тисячу, — сказав Іван, не рушаючися з місця.
— Ага, подається вже, подається, перелякався! — гомоніла товпа, в котрій люди мало на голови одні одним не лізли, щоби придивитися сьому дивовижному купцеві в хлопській веретянці, про котрого ніхто не знав, хто він, відки взявся і за чиї гроші купує.
— Я даю міліон сто тисяч! — скрикнув барон.
— Браво, браво! — загуло в товпі жидів, котру возний зараз кинувся втишати.
— Я даю о тисячу більше, — сказав Іван.
— Я даю міліон двісті тисяч.
— Я даю о тисячу більше, — мов машина, повторив Іван.
— Я даю півтора міліона! — ревнув барон, почервонівши мов рак.
— Я даю о тисячу більше, — товк своє Іван.
Баронові почало робитися моторошно. Сума, до котрої він вигнався, о много перевищувала все те, на що він числив при сій ліцитації. Він надіявся стати паном князівських дібр без ніякого дальшого торгу, загорнути все за довги, а тим часом йому прийдеться або уступити і взяти свій довг, і більше нічого, або держатися далі в тім шаленім торзі. Йому пригадалися слова Ніни, і він, добуваючи останніх сил, крикнув:
— Даю міліон і шістсот тисяч!
Ніякий голос не обізвався по сих словах. Уся публіка мов завмерла, ждала, що скаже далі Іван, але Іван мовчав і порався щось коло князя.
— За першим разом міліон шістсот тисяч, — кричав екзекутор. — Хто дасть більше?
Ніхто не обзивався.
— За другим разом! — кричав далі екзекутор.
Мовчанка.
— За третім разом!
Мінута мертвої мовчанки — і барон з гордого капіталіста був зруйнованим дідичем князівських дібр. Він чув се докладно в тій хвилі. Вся його готівка не вистарчала на те, щоби заплатити виторгувану ціну. Прийдеться затягати значну позичку, обтяжувати відразу гіпотеку тільки що набутих дібр. А господарювати на тих добрах без накладового капіталу — се ж значить згори засуджувати себе на міліони клопотів, гризот, розчарувань, а кінець кінців на руїну. От тобі й на! Оце був той гешефт, над котрим він запопадав ціле жигтя! Баронові почало робитися холодно коло серця.
— Ну, пане бароне, — сказав до нього насмішливо Іван, — побороли ви мене. Так багато за ті добра я не міг би був дати.
Барон тільки очима кліпав.
В тій хвилі Ніна легко, мов серна, збігла з ганку і припала до возика, в котрім сидів її батько.
— Таточку! Ось я! Я твоя! — скрикнула вона, цілуючи його зів’ялі руки. — Прости мені всі гризоти, яких я тобі наробила!
— Нінка, Ніночка, еге-ге! — лепотів князь. — Моя дочка! Не втопилася, ге-ге! Грошей багато потребує, але у нас тепер гроші є, го-го! Від барона виторгували!
Барон стояв недалеко, чув усе те і якось ідіотично всміхався.
— А ти, Іване, гніваєшся ще на мене? — обернулася Ніна до молодого парубка з чарівним усміхом. — Надіюся, що простиш мені, що там було... з Едвіном... — додала шептом. — Підла душа! Продав мене баронові.
Усе чув барон, та при остатнім слові захитався на ногах і упав додолу, мов сніп. Нікому було й піддержати його. Поки привезено доктора, він уже був небіжчик.
XXI
Не судилося Іванові зазнати щастя при боці Ніни. І хто її зрозуміє, жіночу натуру? Тут сама набивалася йому, троха не на шию йому вішалася, поки з нею одружився, а в кілька неділь по весіллі покинула його з капітаном від гусарів.
Так само не дало йому щастя й панування на князівських добрах. Колись, бувши ще сільським парубком, він не міг здумати собі нічого кращого і щасливішого, як життя дідича. Але тепер те життя остогидло йому за кілька неділь.
Бачити довкола себе тілько людей, котрі працюють на тебе, а не могти самому нічогісінько робити — се для нього було найбільшою мукою.
Трібував проводити зиму в місті, але містове життя ще менше приходилось йому до смаку. Забави навкучили йому, товариство було йому не до душі, а головно і тут убивав його недостаток праці. Сох щораз більше і спадав із сил. Лікарі порадили йому рух, зміну повітря. І ось він пустився пішки в дорогу по краю. Але чудодійний перстінь не позволяв йому навіть на сей труд. Хоч здавалося, що Іван іде піхотою по землі, то прецінь він чув, що невидимі руки несуть його в повітрі і не позволяють навіть доторкнутися ногами до твердої землі. В цілій подорожі дізнавав Іван чуття того листка, котрим кидає буря. Воля його ослабла, бо їй не приходилося поборювати ніяких перешкод. Тільки тепер він пізнав основно, що праця — се не тільки твердий обов’язок чоловіка, але прямо условина його життя, конечна для життя так, як повітря до дихання. Пізнав, що без праці чоловік звільна перестає бути чоловіком, самостійною істотою. Недостачі тої людської самостійності не нагородять йому ніякі скарби, ніякі розкоші, бо все, здобуте без праці, являється чимось чужим для чоловіка, якимось привидом, холодною лудою, котра не насичує духа, а тільки його знеохочує і затруює.
І почав Іван проклинати той чудовий дар, котрим колись так тішився, як найціннішим придбанням, а котрий тепер стався не його власністю, але його невмолимим паном, всемогучим владником його тіла й душі. І зовсім природно: хто мені все дає, від того я весь залежу, у того я весь в руках. На Іванову душу чимраз тяжче налягала чорна хмара того почуття, що він дуже грішить, уживаючи всього без праці. Він почав боятися сам своїх, навіть найневинніших, бажань, щоби зараз не бачити їх сповненими. Цілими днями мовчав, сидів взаперті і переносив пекельні муки, силуючись нічого не думати, нічого не бажати.
Інколи перебирав в думках своє минувше від тої хвилі, коли почув писк зачарованої мухи в дереві. Що приніс йому той перстень? Якого добра зазнав він із-за нього? Щоправда, він заспокоював його звірячі потреби, але не в більшій мірі і не ліпше, ніж би се могла вчинити служба у простого мужика. Противно, там, на службі, він хоч часом чув себе вдоволеним, співав, спочивав по труді, а головне — був здоров і сильний, а тепер!.. Правда й те, що пізнав шмат світу І людей, та і з сього яка йому користь? Світ усюди один, бо люди одні, а пізнання людей замісто щастя, вдоволення і розкоші дало йому пізнати і зазнати цілу безодню горя, терпіння, брехні та підлоти. Те знання дуже сильно підкопало його віру в людей, його охоту до життя. Але найбільше болючим для його щирого серця було те, що перстень його не тільки не давав щастя йому самому, але не позволяв йому робити добро другим, помагати терплячим і потрібним. Все, що перстень той давав, служило самому тільки Іванові; в третіх руках по якімось часі щезало без сліду, мов піна на бистрій воді.