— Агов, оркестр!
І коли Федір Маковій вибрався надвір, то Михайло, молодший із Куниць, по-дружньому гупнув його кулаком по спині:
— Забув, що гармошка не твоя?
За яблуневим садком іскрилась на сонці дорога, а по дорозі віддалялися дві постаті — Галя вела за руку малого Васька.
— Босі ж, ну, босі...— мучився Максим Ковтяга.
— По конях! — заметушився дядько Захар.— Усі по конях! Доженемо — й посадимо на санки.
— И ви з нами! — роззлостившись та від злості звуглівши губами, Василь Куниця тицьнув пальцем і на Маковія, і на Ковтягу.
Зашпортуючись у снігу, посідали на санки, рушили дорогою навздогінці за втікачами, які віддалялися.
— Грай! — загорлав Кирило Стасюк, правлячи передніми саньми, де притаковився весь їхній п’яний гурт.
І Федір Маковій слухняно заграв, хрипкий голос гармошки шарпнувся, принишк, шарпнувся ще задьористіше.
Ген попереду Галя озирнулася на цю музику, побачила їхню кінну погоню і, смикнувши Васька за руку, пішла хутчіш.
— Гей| горлице! — ринуло з сапкого реготу.— Стій!
А вони вже бігли, тікаючи.
— Скрізь тебе зловимо, пташко!
А вони й справді скидалися на двох пташок, яким не втекти, не порятуватись.
— І будеш ти наша, пташко-солодашко!
Поліцайські сани бігли дорогою, везучи регіт, хміль, страх, зброю, везучи якусь незбагненну сліпу невідворотність' і неминучість.
Знагла Максим Ковтяга зупинив свої санки, й мишастий кінь став, а Федір Маковій, сидячи на домовині, заглушив гармошку й запитав спопелілими сірими губами:
— Ну, чого?..
Ґолова в облізлій шапці впала на груди у Максима Ков-тяги:
— Все, не можу... А ти грай...
— Уже награвся.
— А я не можу дітей цькувати... Діти не звірі...
Якийсь лемент линув із передніх саней, кричали щось до них, мабуть, вимагали музики, бо тільки ж музики й не стачало на цьому сватанні...
Було видно, що ось-ось п’яний жених зі своїми п’яними сватами настигне втікачів,— і раптом Галя звернула з дороги, потягнула Васька в рів, занесений снігом. У рові трохи поборсалися, далі подерлися через зарослі дерези і, місячи невзутими ногами снігові замети в чиємусь садку, побігли поміж дерев, далі з садка вискочили на город, залишаючи на городі рвані сліди.
Звідкись понад селом майнуло жіноче, розпачливе:
— Ой, іроди... ой, дітоньки... ой, боженьку...
Голос той жіночий тремтів гострою, нелюдською мукою.
Гримнув постріл. То п’яний жених Кирило Стасюк пальнув із карабіна понад садком, у небесну блакить, пальнув для постраху та й із хмільних веселощів, які бунтували в грудях.
Галя з малим братиком своїм уже перебігли город, уже їхні хапливі напружені постаті видніли за вишнями, що чорніли від безкрайого поля. Невже побіжать у поле, у зимову безвість? Але ні, діти бігли поза городами, все віддаляючись, уже скоро мали й зникнути за горбком на околиці.
Понад селом линув жіночий розпач:
— Летіть, лебедятонька... летіть, пташеняточка...
День для Максима Ковтяги знову потьманів, бо й з очей сочилися сльози, як ото сік сочиться навесні з надрізаного дерева.
З гострим посвистом полозків підкотилися поліцайські сани.
— Де музика? — надщербленим металом задзвенів голос Василя Куниці, старшого з братів.— Чому заснула гармошка?
Федір Маковій понуро сидів на домовині, спідлоба глипаючи.
— Якби музика, то не впустили б дівку,— сапко сапав роззявленою пелькою дядько Захар.— А так без музики — впустили... То який же ти музикант? А обіцявся бути музикантом.
— Віддай гармошку! — раптом ревнув Кирило Стасюк, зсовуючись із саней.
— Віддай! Віддай! — закричали обидва брати Куниці.
Федір Маковій похмуро простягнув перед собою гармошку, мовляв, беріть, але Кирило Стасюк, розпасіювавшись, наче не помічаючи гармошки, репетував:
— То ти навмисне забрав гармошку! То ти навмисне не грав! Через тебе упустили Галю!
— Бо саботажник! — в три горлянки, наче в одну, видихнули всі Куниці — і два брати, і їхній дядько.
Кирило Стасюк подався до гармошки, навалюючись на .Федора Маковія, підминаючи під себе, а що той стусонув напасника гармошкою, то хряпнув дражливий, подертий звук, і брати Куниці зверескнули:
— Гармошку трощить!
І тепер вони всі навалилися на Федора Маковія, стягнувши разом із домовиною на дорогу. Той поривався звестися зі снігу, зводився навпомацки, та його били руками й ногами, били прикладами, і скоро коротке Федорове тіло тільки сіпалося на дорозі поміж санками та домовиною, а на снігу червоніли плями крові.
Максим Ковтяга намагався хапати їх за лікті, але кілька разів йому зацідили то в зуби, то в живіт, і він, опинившись у заметі, лише надсадно дихав, відпльовуючись.
А коли трохи розвиднилося в очах, виборсався з замету, почовгав до того юрмовиська, що колотилося поблизу, хекало, сопло. Погойдуючись, хотів просунутись у мішанину тіл і таки просунувся, захищаючи Федора Маковія, заступаючи його.
— Знову цей дід... І куди ти лізеш?.. У чому й дух тримається, нема по чому вгріти добряче... Ану геть!
Але Максим Ковтяга вперто ліз до розпростертого, непорушного тіла.
— Це ж людина,— хрипів.— Нащо людину так бити?
—і А за гармошку.
— Вже мене краще вбийте, ніж його так б’єте.
— Ну то май!
І його раз та вдруге огріли кулаками по шиї, аж сперло подих, і він зіпав, ухопившись руками за живіт.
— Як же... я... тепер... успію... на похорон...— ледь говорив, бо рот йому рвався від болю, обпікало болем.
— Нащо тобі ще квапитися кудись, коли тут матимеш, і квапитись нікуди не треба.
И від ударів підкошеним снопом Максим Ковтяга зламався в попереку та й звалився донизу, прикривши своїм витіпаним тілом Федора Маковія.
— Ой, боженьку... Де ти, боженьку... Чи ти є, боженьку...
Марилося чи справді чулося? Отой голос ледь долинав до
тями, сяяв пачіскою витіпаних конопель, струмував їхнім далеким сяянням, але якимось таким безмежним та далеким, наче не було того голосу.
— Зглянься, боженьку, бо мусиш зглянутись, коли ти є, боженьку... а коли немає, то однаково зглянься, боженьку...
Голос переливався, мерехтів, іскрився, наче дощ ясного сонячного дня, коли спалахує і горить кожна дрібна краплина, ллється з неба рясне й радісне цвітіння, кожен дрібненький дощовий квіт горить летючими пелюстками.