Тепер уже два голоси перевивалися між собою — ота сяйлива свічечка спалахувала й пригасала, цвіла й грала десь зовсім близько. А неподалік від жіночого голосу-свічечки тлів чоловічий голос-жаринка, і цей голос-жаринка промінився густим тихим світлом, і промінився теплом, що зігрівало душу.
• Заскрипівши зубами, наче перетираючи їх на кришки,
Заскрипівши зубами, наче перетираючи їх на кришки, Федір Маковій розплющився, зсунувши важкі плити-камені з очей, зсунувши оті камінні заборола з білого світу, і звівся на лікоть.
На пічному кзинчику горів каганчик-бликунець, подеколи примеркаючи, й тоді в хаті густішало полохливих тіней.
Біля кужеля за веретеном сиділа згорблена, як тінь, баба Ликера, прядучи з кужеля білу нитку.
На ослоні, в проймі поміж затушкованими рядюжками вікнами, капцанів старий Максим Ковтяга, тримаючи на колінах облізлу шапку, звісивши голову на груди. Його кістляве, з випнутими вилицями обличчя скидалося на велике півине садно, а по ньому лишаями чорніли дрібніші запечені садна. Клаптем скуйовдженого моху висіла борода.
— Вже не вернеш її, вже вона там, де і її мати-небіж-чиця.
— Погостювала на цьому світі — й гайда на той, де життя вічне, де всі живуть, де вже ніхто не вмирає.
— Там ніхто не вмирає?
— Бо лиш на цьому світі вмирають, а там — безсмертя, немає смерті ні для билини, ні для людини.
Голос у баби Ликери ллявся, сукався прозорою ниточкою, наче вона білу ниточку свого голосу пряла з кужеля, намотуючи на веретено, що хурчало стиха в її лівій руці, крутячись, злітаючи то вгору, то донизу опускаючись,— і скільки вже було її тонкого білого голосу навірчено на веретено, а ще більше, либонь, зоставалося на пухнастому кужелі, ото тчи й тчи, пряди й пряди.
Максим Ковтяга звівся з ослона, тримаючи шапку обрма руками, понуро світячи вистражданими, здичавілими очима.
Федір Маковій закашлявся, під стіною на ліжку, сухо хриплячи горлом.
— Батьку...— видихнув.
— Хлопець ваш знову очутився,— мовила баба Ликера, проте не звелася зі стільчика, не відірвалася від веретена і кужеля.— Ото отямиться — і вас кличе, свого батька, ви йому з ума не йдете.
І — вже до недужого в ліжку:
— Прийшов твій заступник та оборонець, не кинув тебе... Не вбили, довго житимеш, раз такого батька маєш. У самого здоров’я нема, а бився над тобою, як над пташкою.
Голос її сукався-ткався ясною ниткою.
— Батьку...— Федір Маковій хотів звестись, але лікоть підломився, й він упав на високу подушку.— Чого ви тут... чого приїхали?
А що Максим Ковтяга мовчав, то баба Ликера мовила:
— По тебе приїхав... Одну кров свою схоронив у могилі, а коло тебе побивається, рятує, бо де ж це — аби стільки горя на людську голову?!
Дивився в дерев’яну стелю, наче звідти хотів зчитати свою думку, а вона чи не зчитувалася, чи слова порозліталися.
— Либонь, я помру...— сказав зрештою.
— Ой, дитино моя,— медовим голосом озвалась баба Ликера, й далі прядучи нитку,— не можеш ти померти, не можеш. Ти не про себе думай, бо вмерти легко, а ти ось про батька свого думай, про нього.
— А що я там скажу? — глухо в долівку мовив Максим Ковтяга.
— Де?
— В лісі... Що я скажу в лісі? Ти зі мною поїхав живий? Живий. То живого маю тебе й назад завезти.
— А нащо везти? — це баба Ликера.— Чи він у мене ліжко перележить? А то й у печі розпалю, як треба, хай гріється на гарячій черені, бо в якому лісі нагріється, очуняє від болячок? Настої в мене, трава, корінці, всякі мазі, щоб змастити. І молока в людей випрошу, спряжу в печі, поп’є пряженого молока.
З понурою затятістю мовив Ковтяга:
— Повезу в ліс... повезу. Представлю живого...
Федір Маковій знову сперся на лікоть.
— Ех, батьку, батьку... Славний ви чоловік... Таки добре, що я вас не вбив.
— Ти не вбив, сину? — це баба Ликера.— Чого ж ти мав убити свого батька? То вони вбивали, поліцаї, отой Захар убивав, за ним шибениця давно плаче, а батько боронив тебе.
— Забалакується,— мовив Максим Ковтяга.
— Добре, що не вбив,— хрипів Федір Маковій.— А мав убити, правду кажу вам. Десь там посеред річки, на льоду.
— Жар у нього,— мовив Максим Ковтяга до баби Лике-ри.— Забувається. Весь горить. Може, рушника холодного прикласти до лоба?
— Немає жару в мене, ясна голова в мене... Славний ви чоловік, батьку...
— А славний, славний,— докинула баба Ликера.
— І Потурнака ви ховали в себе?
— Ховав. Два роки. Як не в мене, то в Марії, або ж у діда Кописточки. Весь народ ховав його, не я оди".
Федір Маковій застогнав, заскрипів зубами, лікоть під ним підламувався.
— Ото ж вони й не дали мені отам, на річці.
— Хто? — м’яв шапку Максим Ковтяга.
— Поліцаї на санях... Ото вони життя вам урятували...
— Свят, свят! — перехрестилася баба Ликера.— Ви, Максиме, не вірте своїй дитині, бо голова в нього не знає, що каже язик. Геть спаленів... Збитий... На тілі немає живого місця, й душа нежива.
— Душа жива моя... А якби не поліцаї трапились на річці... А то ж весілля! Грав поліцаям... Ох, дітей жалко, Галю жалко! Це ж мене ці діти проклянуть. Мало мене поліцаї били... И чого не вбили? И чого ви, бабо Ликеро, взялися мене лікувати?
Баба Ликера глянула на Максима Ковтягу, але той втупив важкий погляд у долівку, зав’язнув очима.
— Вичуняєш, оклигаєш, я тебе догляну й виходжу.
— Ой, не треба мене, такого! Краще вмерти, бо ж однаково вб’ють колись...
— Чи ти винен у чомусь? Чи ти ж знав?
— Де ж знав? Не знав. Але винен.
— І не знаєш, що тепер тобі з язика спливає.
— Знаю... Й не знаю... І батько так само — знає і не знає.
Баба Ликера знову поглянула на Максима Ковтягу, але той як заков’язнув дурманними очима в долівці — не виколупає звідти.-
— Таки відбили йому потрохи та душу,— мовив.
— Батьку, я вам усе скажу... Усе скажу, бо однаково вмирати... покаюся, не візьму гріх на той світ...
Баба Ликера нахилилася над ним:
— Живи, дитино... Чи для того батько рятував тебе... народжував тебе, аби ти квапився в могилу? Ніхто не мине могили, всі вспіємо.
— Скажу... слухайте... не візьму гріха на той світ...
Баба Ликера журливо дивилась, як гасне його кругле обличчя, як меркнуть очі, а на очі наповзають повіки, як у кутиках скривавлених уст наче попіл перетлілий Сіріє.