— Ходімо, синашу, ходімо...
Й тієї ж миті відчув удар у потилицю, відчув, як холодні пальці змикаються йому на горлі, забиває подих,— і Максим Ковтяга захрипів, шарпнувся, вириваючись, бо що ж це таке, га, коїться, хто це такий дістався стодоли? Вирвався з жах-ких обіймів, напасник звалився додолу, на сіно, щось хрипів, щось белькотів, рачкуючи до порога, щоб ухопитися за ноги, але Максима Ковтягу вже винесло зі стодоли, вже він біг обійстям, цокочучи зубами, волосся стало сторчма під шапкою. Здавалося, чіпкі пальці й досі здушують горло, надсадне хворе сопіння чадом б’є у вуха.
Біля хати зупинився, оглядаючись на стодолу на мишастого коня в санках-розшивнях. Мишастий кінь за воринами то опускав, то задирав голову. Відчинені двері в стодолі зяяли мороком. Від удару тупо нила потилиця, боліло горло. Батьком назвав, ім’я й по батькові знає, отже, хтось зі свого села, з Глибоких Колодязів. А може, з Куманівки чи Вівсяників, хто вгадає. А голос начебто незнайомий, раніше не доводилось чути.
Ноги знесилено підкошувалися, спиною дригоніли дрижаки, а він усе дивився на стодолу. В хату ж не піде, бо чого йти в хату, коли в стодолі причаївся ворог, який хотів крадькома вбити? Неспроста не спалося, неспроста тривога вивела надвір. Ось тільки хто це? Й за віщо напав? Ой, ворог, ворог, і тепер до цього ворога не підступишся. Може, хай залишається в стодолі, а він подасться до родичів у Глибокі Колодязі, там перечекає-перекапаріє і повернеться?
А коли той спалить хату? Війна не спалила, а він спалить? Виб’є кресалом іскру — й нема гнізда, наче не було.
Хутчій уже б розвиднялося, денне світло допоможе дати якусь раду.
Але ж, мабуть, зі зброєю. То чому ж не стріляв? Либонь, сильно скалічений чи сильно недужий, що вистрелити чи не зумів, чи не здогадався, ото хіба що вдарив, хіба що за шию схопив.
Лишенько, що за наслання, за кара божа? Звідки звалилося на бідну стару голову, яка вже всякої всячини звідала, тепер ось іще й така напасть.
І раптом у лісі заплакав хтось.
Спочатку здалося, що то й не плач, а наче гілка об суху гілку тернулась, як ото треться на вітрі. Але де ж той вітер, коли не віє? І Максим Ковтяга, прислухаючись до стодоли, водночас прислухався до лісу, та й, кидаючи позирки на стодолу, водночас нишпорив поглядом поміж мовчазних дерев, що підступали до обійстя.
Не інакше, як причулось, бо хіба не причується, коли душа зіщулилася, тремтить від страху?
І раптом уже добре почув, що таки не сучок тернувся об сучок, що й не пробуджена зі сну звірина озвалася, а таки в важкому нічному повітрі проллявся струмок голосу людського, й начеб голос той був дитячий.
І чи не звідти, від запряжених однокінь санчат, долинув плач?
Геть розгублений, Максим Ковтяга мав щось чинити, але не відав, що має чинити, й тому стояв біля хати й очікував, роздимаючи ніздрі, сапко дихаючи. А потім таки зрушив. Зрушив — і подався до санчат. Мишастий кінь стояв спокійно, зрідка падали безшелесні сніжинки, тихо. Очі бігали-шаста-ли, бо щось же плаче, де ж воно, що воно?
Схлипування долинало з санчат.
— Гей там...
Придивившись, Максим Ковтяга розгледів зіщулену дитячу постать, що ницьма лежала на вівсяній соломі. Господи, він же роздивлявся санчата, нікогісінько не було — й нате! Де ж тут у лісі могла взятися дитина?
— Діду Максиме...
Йому вірилося — й не вірилося, що це голос Ганнусі, його онуки. А не вірилось тому, що й отой, у стодолі, назвав його батьком, назвав Максимом Івановичем. Але ж на санчатах таки його онука Ганнуся, голос онуки, на її голові — хустка вовняна з матері, пальтечко з комірчиком із тієї куниці, яку таки він уполював, і иа ногах шиті валянки в чунях із червоної гуми, а гума німецька, сам краяв камеру, сам і чуні клеїв.
— Це'ти, Ганнусю?
Дівчинка звелась на санях і, тримаючи долоні біля щік, схлипувала, дивлячись заплаканими припухлими очима. Вся вибрьохана в снігу, нещасна, змучена, вона, здавалося, зараз так само зникне, як і появилася.
— Ти звідки, доню? — допитувався Ковтяга.
— Я до вас...— пролепетала вона.
— Як ти опинилася тут, у лісі?
— Я , До вас...— повторила Ганнуся , й зайшлася ревним плачем.
Але, мабуть, уже стільки виплакалася, що забракло сили на ридання, тому зразу ж і вмовкла, глибоко та розпачливо схлипуючи.
Несамовитішаючи, Максим Ковтяга підхопив дитину з санчат, пригорнув до грудей.
— Скажи, як ти опинилася тут?.. Із Глибоких Колодязів?.. Біля моєї хати?.. Хто тебе привіз?
Усе здавалось, що хтось привіз, бо як маленька дитина могла здолати опівночі дорогу через ліс? І здавалось, що привіз таки отой, який зараз чаїться в стодолі. Заплющившись, Ганя мовчала, горнулась голівкою до його кожуха.
— Я прийшла... прибігла...— її губенята тремтіли, як у пропасниці.— Вискочила з хати... й побігла...
Усвідомлюючи, що в дитини годі щось допитатися, холонучи душею, він різко посадив Ганнусю на санки. А сам хапливо відв’язав віжки, прикручені до ворин. Передчуваючи дорогу, кінь переступив із ноги на ногу. Максим Ковтяга зняв із кінської спини мішок, закутав дитячі ноги.
Оглянувся на хату, на стодолу. Ніде нікого, тільки повід-чинювані двері. Звалився у передок санчат, смикнув за віжки. В Глибокі Колодязі! Мерщій у село, бо там щось сталося, інакше б дитина не прибігла вночі через ліс... Кінь, відчуваючи його нетерплячку, мало не на клус перейшов, полозки засичали на снігу, ледь-ледь прихопленому морозцем.
І вже коли санки полинули поміж понуро-насупленими деревами, в голові майнуло: загубився чи не загубився той слід, який санками прокладено до обійстя?..
Дорога до Глибоких Колодязів начебто не така й далека, якщо пташині подивитися згори, коли пташині окинути зором доли внизу: ген самотня хатина в лісі, а ген-ген на узліссі й село. Проте поміж самотньою хатиною й селом не просто ліс, а ще й болота, а ще й заводь, якими норовлива петлиста річка розмежовує їх. Тому влітку та восени доводиться далеко обходити чи об’їжджати, й навесні також випадає давати добрячого гака, зате взимку — дорога ближча: по замерзлому драговинню та по скрижанілій воді.
Й зараз Максим Ковтяга подався не далекою дорогою, а взяв навпрямці — спершу через березину, далі через верболози, а як виїхав на заметену снігом річку, то тримався побіля прибережних очерету й осоки, що сіріли застиглою зубчастою хвилею, а вже за нею далі чорнів ліс.