Хатчінс одразу впізнав Лукаса.
— Безслідний Лукас? Хелло! — без здивування, так ніби вони бачилися вчора, привітався він.
— Хелло, — мляво потиснув йому руку Лукас.
— Ти тут з командою?
— Яку ти маєш на увазі команду? Коли піратів з XVII століття, то ці незабаром нагрянуть. Можуть добратися й до вас.
— Я серйозно, — сказав Хатчінс.
— І я серйозно. На якому ти світі живеш? Не бачиш, який у мене вигляд? Чи ти вважаєш, що чоловік може стукати по м’ячу до ста років.
— Тобі до ста ще далеко.
— До едему ще далі. З грою я покінчив. Зацікавився наукою.
— Це прекрасно.
— Наслідки виявилися сумні.
— Це погано.
— Ще гірше: я попав у лабети до якихось темних типів з приватного фонду.
— Це вже просто катастрофа, — зітхнув Хатчінс.
— Ось я й подумав: чи не міг би я приткнутися тут?
— Ти маєш на увазі наш Центр?
— Саме це. Проблема, над якою я сушу голову, може вам сподобатися. Інтелектосфера. Спроба фізично-біологічним шляхом підняти розумовий потенціал людства,
— Це позитивна програма.
— Мабуть, що так.
— А ми працюємо тільки над негативними. Ми виявляємо ті чи інші загрози і пропонуємо шляхи їхнього усунення.
— Зробити людство розумнішим — хіба це не шлях для усунення всіх загроз?
Хатчінс потер підборіддя.
— Це щось занадто грандіозне, щоб його сприймати всерйоз.
— Сприймай як наукову фантастику!
— Може, ненаукову?
— Як тобі сподобається. Але я міг би тут у вас приткнутися?
Хатчінс знову тер підборіддя.
— Бачиш, у нас принцип: до нас ніхто не приїздить без запрошення. Спершу ми запрошуємо, тоді людина приїздить.
— Ну, а я вже приїхав.
— Але ж тебе не запрошували.
— То запросіть!
— Це не так просто. Треба поговорити з президентом Центру Гаррі Ешмаром.
— Ти міг би це зробити?
— Я можу, але обіцяти? — Хатчінс розвів руками.
— Мені чомусь здавалося, що за мою ідею вхопиться весь світ, — невесело усміхнувся Лукас, — тепер тільки починаю осягати межі своєї наївності. Мабуть, ця наївність загнала мене аж сюди, до вашого "Ель Парфенону".
— Можливо, нам щось вдасться для тебе зробити, — заспокоїв його Хатчінс, — ти де зупинився, як тебе знайти?
Лукас сказав і попрощався, не маючи особливої надії ще раз побачити Хатчінса і цю спокійну будівлю в горах.
4
Він спустився вниз до бухти, поставив машину під пальмами, а сам пішов на широкий дощаний пірс. Це місто багатих людей, попри незграбну будівлю банку і не дуже привабливий муніципалітет, могло собі дозволити потратитися і на розкішні готелі, і на збереження іспанського кварталу сімнадцятого століття, і на екзотичний ресторан "Еспанья", де можна було з’їсти черепаховий суп і каліфорнійського краба, запеченого в горщечку, і, зрештою, на цей пірс, зовсім не схожий на споруди, знані під цим іменем в інших місцях. Розкидистий, з безліччю розгалужень, широкий, мов бульвар під пальмами, забудований якимись хатками, ресторанчиками, будиночками невідомого призначення, пірс був ніби самостійним містечком на палях посеред круглої океанської затоки, там було місце для матросів і рибалок, для пасажирів рейсових теплоходів і власників яхт, для закоханих і самотніх емеритів, для кандидатів у самогубці і найнестримніших фантазерів. До кого міг залічити себе Лукас?
Він вибрав далекий боковий виріжок, сів на розігріті сонцем дошки, роззувся, став дивитися на воду. Коли б мав вудку, може, порибалив? Хоч тут, мабуть, заважали чайки. Своїм ріжучим криком, своєю настирливістю, своєю невтоленою жадобою волі. Все їм мало, все не досить. Ці морські птахи на межі трьох стихій — повітря, води і землі — навіть серед птахів, мабуть, найвільніші. Вони нагадали Лукасові його дитинство ще з більшою виразністю, ніж той чорношкірий хлопчик з літака. Тоді Лукас заздрив птахам з якоюсь варварською безжалістю. Надто ось таким — найвїльнішим. Біля їхньої глиняної гори в Сузах такими птахами були меткі стрижі. Ганяючись за невидимою комашнею, вони стелилися понад самою землею в тісному просторі між глиняною горою і потоком Форбса, а малеча підстерігала їх біля гнізд і довгим горіховим лозинням норовила стьобнути якусь із пташок. Лукас теж вицьвохкував горішиною, може, несвідомо прагнучи отак вицьвохкати з душі всі залишки жорстокості й дикості, успадковані від пращурів. Однак про таке тоді не думалося. Коли їм "щастило" поцілити якогось стрижака, вони влаштовували нещасній жертві пишний похорон, виробивши для цього свій власний ритуал, який не мав нічого спільного з будь-якою з відомих релігій. Вони закопували маленьку пташку глибоко в глину, вдавано плакали, а тоді реготали і дико витанцьовували на могилці. Навіщо вони це робили? Лукас ніколи не думав про це. Що вони тоді вбивали і хоронили? Тільки птахів? А може, вони вбивали політ? Ще не розуміючи загрози, яка приховується для людини в недосяжних швидкостях, вони намагалися знищити цю швидкість, несвідомо намагалися зберегти повільний ритм життя, неквапливий час, без якого людина не може думати, почувати, любити…
З дитинством розлучаєшся назавжди. Без вороття. Розлучився і він, Лукас. Може, для того, щоб довідатися, як вивільнити для людей неквапливий час? Не вбивати політ, — ні! Хай літають ці птахи, і хай летить над ними наш час — час дій, творіння і осяянь. Він хотів би ще прискорити цей обов’язковий час у небувалих концентраціях розуму в тисячі, мільйони разів, хай пролітає, мов тінь від небувалого, хай летить… І хай повільно тече звичний час нашого життя, такий дорогий для нас, час, що робить нас людьми, дітьми і… вченими. І, може, шлючи прокляття на голови авторів пекельних винаходів, згадають колись, що вчені — теж люди. Згадають, здивуються і пожаліють…
Наука… Сьогодні вчений уже не клоун, який плаче від того, що загубив руку, а тоді знаходить її в широкому рукаві. Ми шукаємо тепер те, чого ніколи не губили, чого не було і не могло взагалі бути, коли б не наука.
Коли б не наука… Вона кладе нові цеглини в світобудову, відтворюючи ці цеглини з власної мислі. Містика? Ну, що ж. Хіба питають вугілля про його бажання з’явитися на сонячне світло з похмурих надр землі! І хто чув крики й стогони каменя, який ламають і пиляють для того, щоб він ліг у стіни палаців і соборів? А хто ще вчора зміг би погодитися відкинути закон збереження енергії? Теорія ж відносності робить це легко і просто: імпульс і момент кількості руху і, як наслідок, енергія гравітаційного поля нелокалізована. Своєрідний символізм енергії. Як ентузіазм без лозунгів.