А що, маточко, коли вже на те пішло, то я вам, нехай уже так, випишу з "Італійських пристрастей" містечко. Це в нього твір так називається. Ось прочитайте-но, Варенько, та поміркуйте самі.
"...Володимир здригнувся, і пристрасті шалено заклекотали в ньому, і кров скипіла...
— Графине,— скрикнув він,— графине! Чи знаєте ви, яка жахлива ця пристрасть, яке безмежне це безумство! Ні, мої мрії мене не дурили! Я кохаю, кохаю палко, шалено, божевільно! Вся кров твого чоловіка не заллє шаленого, клекотливого захвату душі моєї! Мізерні перепони не зупинять всеруйнівного пекельного вогню, що карбує мої стомлені груди. О Зінаїдо, Зінаїдо!..
— Володимире!..— прошепотіла графиня в нестямі, схиляючись до нього на плече...
— Зінаїдо! — закричав у захваті Смєльський.
З грудей його випарувало зітхання. Пожежа спалахнула яскравим пломенем на вівтарі кохання й покарбувала груди нещасних страдників.
— Володимире!..— шепотіла в захопленні графиня. Груди її здималися, щоки її багріли, очі горіли...
Новий, жахливий шлюб здійснився!.......
За півгодини старий граф 'увійшов до будуару дружини своєї. і
— А що, душечко, чи не звеліти для дорогого гостя самоварчика настановити? — сказав він, поплескавши дружину по щоці".
Ну от, я вас спитаю, маточко, після цього — ну, як ви вважаєте? Щоправда, трошки вільно, про це не можна сперечатися, але зате гарно. Вже що гарно, то гарно! А ось, дозвольте, я вам ще уривочок випишу з повісті "Єрмак і Зюлейка".
Уявіть собі, маточко, що козак Єрмак, дикий і грізний завойовник Сибіру, закоханий у Зюлейку, дочку сибірського царя Кучума, яку він узяв у полон. Подія просто з часів Івана Грозного, як ви бачите. Ось розмова Єрмака і Зюлейки:
"— Ти кохаєш мене, Зюлейко! О, скажи ще раз, ще раз!..
— Я кохаю тебе, Єрмак,— прошепотіла Зюлейка.
— Небо й земле, дякую вам! Я щасливий!.. Ви дали мені все, все, до чого з юнацьких літ прагнув схвильований дух мій. То ось куди вела ти мене, зоре провідна; то ось навіщо ти привела мене сюди, за Кам'яний Пояс! Я покажу всьому світові мою Зюлейку, і люди, скажені страховища, не насміють винуватити мене! О, якщо вони розуміють ці таємні .страждання її ніжної душі, якщо вони здатні бачити цілу поему в одній сльозинці моєї Зюлейки! О, дай мені стерти поцілунками цю сльозинку, дай мені випити її, цю небесну сльозинку... неземна!
— Єрмак,— сказала Зюлейка,— світ лихий, люди несправедливі! Вони гнатимуть, вони осудять нас, мій любий Єрмак! Що робитиме бідна діва, яка зросла серед рідних снігів Сибіру, в юрті батька свого, що робитиме в вашому холодному, крижаному, бездушному, самолюбному світі? Люди не зрозуміють мене, жаданий мій, мій коханий!
— Тоді козацька шабля звинеться над ними й свисне! — скрикнув Єрмак, дико блукаючи очима".
Який же тепер Єрмак, Варенько, коли він довідується, що його Зюлейка зарізана. Сліпий старець Кучум, користуючись темрявою ночі, прокрався, у відсутність Єрмака, до його шатра й зарізав дочку свою, бажаючи завдати смертельного удару Єрмакові, який позбавив його скіпетра й корони.
"— Любо мені кресати залізом об камінь! — закричав Єрмак в дикому роз'яренні, гострячи булатний ніж свій об шаманський камінь.— Мені треба їхньої крові, крові! їх треба пиляти, пиляти, пиляти!!!"
І після всього цього Єрмак, не маючи сили пережити свою Зюлейку, кидається в Іртиш, і тим усе кінчається.
Ну, а це, наприклад, так, маленький уривочок, у жартливо описовому роді, власне для сміховинності написаний:
"Знаєте ви Івана Прокопійовича Жовтопуза? Ну, 'отой самий, що вкусив за ногу Прокопія Івановича. Іван Прокопійович людина крутої вдачі, та зате рідкісних чеснот; навпаки тому, Прокопій Іванович надзвичайно любить редьку з медом. От коли ще була з ним знайома Пелагея Антонівна... А ви знаєте Пелагею Антонівну? Ну, ота сама, котра завжди спідницю надягає навиворіт".
Та це ж сміхота, Варенько, просто сміхота! Ми качалися від сміху, як він читав нам це. Отакий він, прости його господи! Втім, маточко, воно хоч і вигадливе трохи й надто вже грайливе, та зате невинне, без найменшого вільнодумства та ліберальних думок. Треба сказати, маточко, що Ратазяєв прекрасної поведінки і тому.чудовий письменник, не те що інші письменники.
А що, справді, адже ось часом зайде думка в голову... ну що, коли б я написав що-небудь, ну що тоді буде? Ну от, наприклад, припустімо, раптом, з доброго дива, вийшла б у світ книжка під титулом — "Поезії Макара Дєвушкіна"! Ну що б ви тоді сказали, ангелятко моє? Як би вам це здалося й подумалося? А я про себе скажу, маточко, що як моя книжка вийшла б у світ, то я б рішуче тоді на Невський не смів би очі появити. Адже як би ото було б, коли б кожен сказав, що ось, мовляв, іде письменник і піїта Дєвушкін, що ось, мовляв, це й є сам Дєвушкін! Ну що б я тоді, приміром, з моїми чобітьми робив? Вони в мене, зауважу вам мимохідь, маточко, майже завжди в латках, та й підметки, правду сказати, відстають часом дуже неблагопристойно. що б тоді було, коли б усі взнали, що ось у письменника Дєвушкіна чоботи в латках! Яка-небудь там контеса-дю-шеса 1 взнала б, ну що б вона, душка, сказала? Вона б то, може, й не помітила б; бо, як я гадаю, контесй не
1 контеса-дюшеса — графиня-герцогиня (франц.).
займаються чобітьми, ще й чиновницькими чобітьми (бо ж чоботи до чобіт не приходяться), та їй би розповіли про все, свої б приятелі мене виказали. Та от Рата-зяєв би перший виказав; він До графині В. їздить; каже, що буває кожного разу в неї, і запросто буває. Каже, душка така вона, літературна, каже, дама така. Дойда цей Ратазяєв!
А втім, годі про то матерію; я ж бо все це так пишу, ангелятко моє, заради баловства, щоб вас потішити. Прощайте, голубонько моя! Багато я вам тут начеркав, та це власне тому, що я сьогодні в превеселому настрої. Обідали ми всі разом сьогодні в Ратазяєва, то (штукарі вони, маточко!) пустили в хід такої романеї... ну та що вже вам писати про це! Ви тільки глядіть не вигадайте там чого про мене, Варенько. Я ж це все так. Книжок пришлю, неодмінно пришлю... Ходить тут по руках Поль-де-Кока один твір, тільки Поль-де-Кока вам, маточко, й не буде... Ні-ні! Для вас Поль-де-Кок не годиться. Кажуть про нього, маточко, що він у всіх критиків петербурзьких викликає благородне обурення. Посилаю вам фунтик цукерків,— навмисне для вас купив. Поласуйте, душечко, та за кожним цукерком мене згадуйте. Тільки леденця ви не гризіть, а так побмокчіть його лише, а то зубки розболяться. А ви, може, й цукати любите? — Ви напишіть. Ну, прощайте ж, прощайте. Христос з вами, голубонько моя. А я залишусь назавжди вашим найвірнішим другом