У дядьковій кишені знайшли гаманець, де був медальйон із образом божої матері, проїздний на трамвай, дійсний ще на два дні, та двадцять чотири тисячі марок грошей разом з копією розписки, що її він дав хазяїнові лотереї,— власником цих грошей дядько Отто був не більше як хвилину, а чи й менше, машина переїхала його за метрів, може, з п'ятдесят від лотерейної контори.
А далі всій нашій родині довелося зазнати ганьби. У дядька в хаті панували злидні; тільки й було там, що стіл, стілець, залізне ліжко, шаховка, трохи книжок та ще великий записник, а в ньому довгий перелік усіх, кому він мав оддати гроші,— аж до того боргу, що він зробив увечері напередодні, коли роздобув чотири марки. Окрім того, в записнику був короткий заповіт,— у ньому дядько Отто відписував усе своє майно мені.
Мій батько, як виконавець духівниці по небіжчикові, заходився сплачувати дядькові борги. Перелік дядькових кредиторів займав мало не весь той записник, а його перша позичка сягала в ті часи, коли він раптом занедбав свою кар'єру судового радника, аби віддатися іншим планам, що коштували йому стільки часу й грошей.
Його борги загалом склали десь із п'ятнадцять тисяч марок, що їх він напозичав більше як у семисот кредиторів, почавши від кондуктора трамваю, що повірив йому двадцять пфенігів на квиток за проїзд, і скінчивши на моєму батькові, якому дядько Отто винен був аж дві тисячі марок, напевне, через те, що в батька дядькові найлегше було видурити гроші.
Якимось дивним чином день дядькового похорону збігся з днем мого повноліття, і я тоді ж посів десять тисяч марок спадщини і зараз-таки перервав щойно почату науку, щоб присвятити себе іншим планам. Не зваживши на сльози батька й матері, я кинув домівку й пішов жити в хату дядька Отто,— дуже вже мене туди тягло. І я ще й досі там живу, хоча мій чуб уже давненько почав лізти. Начиння в хаті відтоді ні збільшилося, ні поменшало.
Тепер я знаю, що за багато що брався намарне. Дарма було, приміром, силкуватися стати музикою,— а надто писати музику самому,— в мене немає на те хисту, одначе за цей досвід я заплатив три роки марної науки і, звісна річ, придбав славу нероби, до того ж пустив за вітром усі гроші; але це вже було так давно.
Мені тепер не в пам'ятку всі мої плани — занадто вже багато їх було, та й часу, щоб збагнути їхню марність, я потребував за кожним разом менше. Дійшлося до того, що мій кожний новин план жив не більше як три дні — термін, замалий навіть на план.
Термін моїх планів зменшувався так прудко, що зрештою вони перетворилися на коротенькі спалахи думок, яких я був не годен будь-кому переповісти, бо й сам не встигав до ладу їх осягнути.
Як здумаю, що я колись міг цілих три місяці вивчати фізіономіку, а потім дійшов до того, що протягом одного вечора намірявся стати художником або садівником, механіком або матросом, засинав, твердо переконаний, що народився вчителем, а прокидався непохитно певний, що праця митника — ось де моє правдиве покликання.
Коротше кажучи, я не маю ані привітності, ані до— волі-таки твердої витримки дядька Отто; до того ж, із мене кепський співрозмовник: у гостині я звичайно сиджу мовчки, наганяючи на всіх нудьгу, а прохання позичити грошей викладаю так незграбно й зопалу, що воно звучить як нахабне домагання.
Лишень з дітьми я вмію легко дійти злагоди, і це, мабуть, єдина добра риса, що перейшла мені від дядька Отто. У мене на руках малі одразу стихають і, дивлячись мені в обличчя, починають усміхатися, коли тільки вони вже вміють усміхатися, хоча всі кажуть, що я справжнє опудало.
Мені не раз на глум радять започаткувати славну когорту няньок-чоловіків у дитячих яслах і заразом покласти край складанню безхосенних планів. Та я не важу на дитячі ясла. Мені здається, нас якраз те й робить білими воронами, що ми не вміємо переводити на гроші своїх питомих здібностей, чи, як звичайно кажуть, застосовувати їх на практиці.
В усякому разі, певне одне: коли я таки біла ворона,— бо сам я не зовсім ще цього певен,— коли, кажу, я справдішня біла ворона, то, либонь, іншого ґатунку, ніж був дядько Отто. Я не маю ані його легкості, ані його природженого чару; та й те ще, що мене гнітять мої борги, його ж вони, здавалося, мало журили.
І я вчинив щось страховинне: я капітулював, попросив знайти мені роботу. Я благав родичів допомогти мені десь улаштуватися, благав їх перевести в діло всі свої знайомства, щоб я нехай раз, хоч раз на своєму віку узяв до рук тверду платню за певну працю.
А що я так усіх просив, викладав ті прохання усно й на письмі, наполягав і квапив,— то я злякався, коли все те було прийняте за правду й переведене в життя, злякався й зробив щось таке, чого ще досі не робила ні однісінька біла ворона: я не одкинувся від своїх слів, не знехтував турбот рідні, я став на ту роботу, що вони для мене напитали. Я поступився тим, чим нізащо не повинен був поступатися: своєю волею!
Щовечора, коли я втомлений вертав додому, мене гризла досада, що ось минув ще один день мого життя, який не дав мені нічого, лиш утому, злість і якраз стільки грошей, щоб я міг узавтра знову стати до роботи, коли можна назвати ті обов'язки, що я справляв, роботою: я розкладав рахунки за абеткою, пробивав у них дірочки й підшивав їх у новесенькі папки, де їм судилося весь вік терпляче ждати, аби так і не діждатися оплати; писав я й рекламні листи, що потім без усяких наслідків мандрували країною, тільки дурно обтяжуючи поштарські торбини; або часом складав і такі рахунки, що за них навіть хтось платив готівкою. Мав я діло й з торговельними агентами, що марно силкувалися збути комусь ту погань, яку випускав наш шеф.
Шеф той — непосидюща худобина, що все кудись спішить і зроду нічого не робить, гайнує на дурниці золоті години дня — яке ж бо дурне існування! — що навіть самому собі не важиться сказати, скільки має боргу, і так, ледве тримаючись, щоб не впасти, іде від буфу до буфу — достоту акробат з надувними кульками: не встигне лопнути одна, як він уже надув другу, тільки позаду зостаються огидні клапті гуми, що хвилю перед тим вабили блиском, життям і пишнотою.