Недалечко стояв екіпаж. До хазяїна підійшли чоловік і жінка. Жінка простягла руку й обхопила його за шию… Це ж ворог так чинить! Мить, і Відон Скотт, визволившись із обіймів, схопив Білого Ікла, що гарчав і лютував як навіжений.
— Нічого, мамо, — казав Скотт, міцно тримаючи собаку й заспокоюючи його. — Він подумав, що ви хочете мені щось лихе заподіяти, а такого він не потерпить. Тепер усе гаразд. Незабаром він зрозуміє.
— А поки що мені можна приголубити свого сина, тільки коли його собаки нема поблизу, — усміхнулась мати, ще бліда з переляку.
Вона подивилася на Білого Ікла. Наїжившись, він гарчав і не відводив від неї гнівного погляду.
— Ні, він швидко зрозуміє, ось побачите, — відповів Скотт.
Він ласкаво заговорив до Білого Ікла, а коли той заспокоївся, наказав йому рішучим тоном:
— Ну, лягай! Чуєш?
Ці слова хазяїна Біле Ікло уже знав і, хоч не дуже радо, послухався.
— Тепер можна, мамо, — сказав Відон Скотт, простягаючи до неї руки, але й не спускаючи з ока собаки.
— Лежи? — остеріг він. — Лежи!
Біле Ікло був наїжився й намірився скочити, та після наказу ліг знову, стежачи за ворожими вчинками. Проте нічого поганого хазяїну не сталося, навіть коли й другий бог, чоловік, також його обняв. Потім речі поклали в екіпаж, туди ж посідали й боги, а Біле Ікло побіг за ними, подеколи наїжуючись проти коней, — мовляв, він не попустить, щоб вони заподіяли щось лихе його богові, якого вони так швидко везуть дорогою.
За чверть години екіпаж звернув у муровану браму й покотився алеєю з густих горіхових дерев, що їхнє верховіття тісно поспліталось між собою. Обабіч тяглися луки, на яких де-не-де росли величезні крислаті дуби. Недалеко за ними виблискували темним золотом обпалені від сонця покоси, різко виділяючись на ясній зелені лук, а далі видніли темно-бурі горби й гірські пасовища. На невеликому пагорбку серед рівнини стояв будинок з довгою верандою і численними вікнами.
Але Біле Ікло не встиг як слід навіть глянути на все це. Тільки-но екіпаж завернув за браму, як на нього налетіла вівчарка, гостроморда і з розпаленими від люті й злості очима. Нападник відрізав Білого Ікла від екіпажа. Своїм звичаєм мовчки наїжившись і без попередження, Біле Ікло кинувся, щоб його схопити, та не схопив, а враз із розгону спинився й осів на передні лапи, щоб не зітнутися з цим собакою. Це була самиця, а закон його породи не дозволяв йому нападати на самиць.
У вівчарки ж не було такого інстинкту. У ній, навпаки, промовляв тільки страх перед Пустелею, що перейшов до неї від незчисленних поколінь, а найбільше страх перед вовком. Для неї Біле Ікло був вовк, цей прадавній хижак, що грабував і жер отари ще за тих далеких часів, коли її предки вперше почали їх стерегти й пасти. Отож як Біле Ікло раптом спинився й навіть уперся в землю, щоб з нею не зітнутись, вона сама наскочила на нього. Він загарчав, коли вона вгородила йому зуби в плече, але й не спробував відповісти їй тим самим, а тільки відступив зніяковіло пробуючи оббігти її. Він кидався туди й сюди, кружляв, вертався — та все дарма. Вона всюди переймала його й не пускала бігти за хазяїном.
— Назад, Коллі! — крикнув чужий бог з екіпажа.
Відон Скотт засміявся.
— Нічого, батьку. Йому це наука. Біле Ікло муситиме ще багато чого навчитись, тож хай починає. Він зуміє призвичаїтись.
Екіпаж котився далі, а Коллі все не давала Білому Іклу бігти. Він метнувся вбік, намагаючись обігнати її через луку. Але вона бігла внутрішнім, меншим, колом, і щоразу, повертаючи до екіпажа, він бачив перед собою два ряди вищирених білих зубів. Він перебіг дорогу й помчав галявиною з другого боку, однак вона й там не пустила його.
Тим часом екіпаж віз хазяїна все далі й далі. Біле Ікло бачив, як екіпаж і зовсім заховався за деревами. Становище було безнадійне. Біле Ікло спробував ще раз зробити коло. Коллі помчала за ним. Раптом, вживаючи давнього свого способу, він повернув назад, просто на неї, і вдарив її плечем у плече. Вона так швидко була бігла, що від удару не тільки впала на землю, а ще й перекинулась кілька разів. Силкуючись зупинитись, вона загрібала кігтями землю й гостро скавучала від обурення та ображеної гордості.
Біле Ікло не гаяв часу. Дорога була вільна, а йому цього тільки й треба було. Незабаром Коллі кинулась навздогін за ним, не перестаючи скавучати. Бігли тепер навпростець, і Біле Ікло міг тут показати їй, як слід бігати. Вона мчала як навіжена, напружуючи всі сили, напинаючись для кожного стрибка, а він біг мовчки й легко, немов привид, пролітаючи понад землею.
Оббігши круг будинку до під'їзду, Біле Ікло побачив, що екіпаж уже спинився, і хазяїн саме виходить з нього. У цю мить він раптом усвідомив, що на нього хтось набігає збоку. Це був хорт. Біле Ікло хотів його зустріти належним чином, але сам він біг занадто швидко, а хорт був уже занадто близько. Все трапилось так несподівано, що не встиг він і озирнутись, як уже полетів на землю й перекинувся. Звівшись на ноги, він зробився такий лютий, аж скажений: вуха прищулені, губи скривились, ніс зморщився, зуби клацнули біля самого горла хортові.
Хазяїн біг до нього, але він був ще далеко, коли тут надбігла Коллі й урятувала собаку Наскочила вона на Білого Ікла в останню мить, як він от-от мав схопити собаку за горло. Цей хижак з Пустелі ошукав її, випередив, та ще й до всього виваляв у піску, і вона тепер прилетіла як вихор, палаючи ображеною гідністю, справедливим обуренням і інстинктивною ненавистю. Вона вергнулася на Білого Ікла під прямим кутом саме в ту мить, коли він лаштувався скочити, і теж збила його з ніг. Він перекинувся й покотився на землю.
За хвильку надбіг хазяїн і схопив його, а батько хазяїна відкликав своїх собак.
— Нічого не скажеш, добре привітали бідного самотнього вовка з Півночі! — зауважив Відон Скотт, заспокоюючи Білого Ікла. — За все життя його тільки раз збито з ніг, а тут за яких півхвилини він перекинувся аж двічі.
Екіпаж від'їхав, і з дому повиходили нові незнайомі боги. Деякі спинились на поважній відстані, але дві жінки підійшли й обняли Відона Скотта. Біле Ікло, хоч і досі вважав такий вчинок за прояв ворожості, уже призвичаювався до нього, бо й цього разу нічого поганого не сталося хазяїнові. Незнайомі боги спробували підступити до Білого Ікла ближче, але він загарчав, і хазяїн підтвердив цю засторогу словом. Біле Ікло ще більше притулився йому до ніг, і він знову погладив його по голові.