Ні,— відповів Роберт,— усі двері замінили, вони були геть посічені скалками бомб, тільки плитки на підлозі лишилися ті самі, що й були, по них ступали його ноги.
— Ти думаєш про це, коли йдеш сіньми?
— Так, думаю і, може, й через це збираю статичні 4юрмули... Чому ти не приїздив раніше?
— Боявся, що місто може виявитися недостатньо чуже мені. А за двадцять два роки утворився непоганий бус5>ер, щоб не набити гуль на душі. І хіба те, що нам треба було сказати один одному, не вміщалося на поштових картках? Я залюбки жив би десь близько від тебе, але не тут. Мені страшно тут, і люди, яких я бачу в цьому місті, здаються мені не кращими за тих, від яких я тоді втік.
— Мабуть, ти не помиляєшся.
— А що сталося з такими, як Ендерс? Ти пам'ятаєш його? Такий рудий. Він був гарний хлопець, напевне не з тих, що сповідують насильство. Що такі люди, як він, робили на війні й що вони роблять тепер?
— По-моєму, ти недооцінюєш Ендерса, він був не тільки гарний хлопець, але й... одне слово, він ніколи не приймав причастя буйвола — чому й нам не сказати про це так просто, як казала Едіт? Ендерс став священиком, після війни він виголосив кілька проповідей, які я вважаю незабутніми. Якби я переказав їх, вони прозвучали б фальшиво, але в його устах звучали добре.
— А що він робить тепер?
— Вони запхнули його в село, до якого навіть не можна доїхати залізницею, і він там виголошує свої прововіді, не переймаючись тим, що його слухають самі лише селяни та їхні діти. Не можна сказати, що вони його ненавидять, ні, просто не розуміють. Навіть по-своєму шанують його як чемного юродивого. Чи він справді каже їм, що всі люди брати? Вони знаються на цьому краще за нього і про себе міркують: "А може, все-таки він комуніст?" Більше вони нічого не здатні придумати. Шаблонів стало менше, Шрелло. Нікому не спало б на гадку називати комуністом твого батька, навіть Нетлінгер був не такий дурний, щоб ухопитися за це, а сьогодні вони більше ні до кого не змогли б його зарахувати. Ендерсові хотілося б пасти ягнят, а вони йому доручають самих баранів. Він став для них підозрілий, бо надто часто вибирав темою своїх казань проповідь на горі. Може, одного дня вони виявлять, що та проповідь — пізніша вставка в Євангелії, і викреслять її... Поїдьмо до Ендерса, Шрелло, хоч, повертаючись увечері автобусом до станції, і виявимо, що веземо з тих відвідин більше відчаю, ніж розради. Мені навіть Місяць ближчий, ніж те село... В і дві даймо Ендерса, будьмо милосердні, в'язнів треба відвідувати... д чому ти згадав саме про Ендерса?
Я подумав, із ким би мені хотілося побачитись. Не
забувай, що, коли мені довелося тікати звідси, я ще був школярем. Але я боюся зустрічей, відколи побачив сестру ферді.
— Ти бачив сестру Ферді?
— Бачив, вона тримає ятку з лимонадом біля останньої зупинки одинадцятого. Ти там ніколи не був?
— Ні, я боявся, що Грус})ельштрасе може здатися мені чужою.
.— Вона й мені здалася чужішою за всі вулиці на світі... Не їдь туди, Роберте. А Трішлери справді загинули?
— Загинули,— відповів Роберт.— І Алоїз також. Потонули разом із "Анною-Катаріною". Вони давно вже не жили в гавані, їм довелось виселитися звідти, коли побудували новий міст. Вони ви найняли помешкання в місті, але не могли там жити, їм були потрібні вода й кораблі. Алоїз вирішив відвезти їх на "Анні-Катаріні" до своїх приятелів у Голландії, але судно почали бомбити, Алоїз кинувся вниз по батьків, та було вже пізно, вода ринула в трюм, і вони не вийшли звідти. Я дуже довго не міг натрапити на їхній слід.
— Де ж ти все це взнав?
— У "Кітвиці", я щодня ходив туди, розпитував усіх про Трішлерів, аж поки знайшов матроса, що знав, яке лихо спіткало "Анну-Катаріну >.
Шрелла опустив завісу, підійшов до столу й погасив у попільничці сигарету. Роберт рушив за ним.
— Мабуть, нам пора піднятися до моїх батьків... Чи ти, може, не хочеш бути присутній на урочистості?
— Ні,— сказав Шрелла,— я піду з тобою. Але хіба ми не почекаємо на хлопця? А що роблять такі, як Швойгель?
— Тебе справді цікавить Швойгель?
— Цікавить. А чому ти питаєш?
— Невже ти, живучи по готелях і пансіонах, думав про Ендерса й Швойгеля?
— Так, думав. А ще про Греве й Гольтена — вони єдині не нападали на мене, коли я повертався зі школи додому. Ще Дрішка не нападав... Що вони тепер роблять? Вони живі?
— Гольтен загинув на війні, а Швойгель живий. Він став письменником і часом увечері телес)юиує мені або сам приходить, але я прошу Рут казати, що мене немає вдома. Я його не зношу, а крім того, балакати з ним — тільки марно гаяти час. Мені з ним просто нудно, він завжди говорить про міщан і неміщан — себе він, мабуть, вважає за неміщанина. Не знаю, що це означає в його устах. Та мене це й не цікавить. Якось він питався й про тебе.
— Ну, а що сталося з Греве?
— Він партійний діяч, тільки не питай мене, якої партії, та це й не має значення. А Дрішка виробляє "Автомобільних левів Дрішки", цей товар дає йому дуже великий прибуток. Ти ще не знаєш, що таке "Автомобільні леви Дрішки"? Поживи в нас кілька днів і взнаєш. У кожного, хто хоч трохи цінує себе, на поличці в машині перед заднім склом лежить "Лев Дрішки", а в цій країні ти навряд чи знайдеш людей, що не цінують себе... їм уже змалку втовкмачують у голову, що треба цінувати себе. Правда, вони дещо винесли з війни, спогад про страждання й жертви, але тепер уже знов цінують себе — ти бачив тих людей у вестибюлі? Вони збираються на три різні бенкети: на бенкет лівої опозиції, на бенкет правління "Найнеобхідніших побутових послуг" і на бенкет правої опозиції, але треба бути генієм, щоб здогадатися, на котрий бенкет хто з них іде.
— Так, я чекав на тебе внизу саме тоді, як збиралися перші учасники бенкету, і чув слово "опозиція",— сказав Шрелла.— Найперші прийшли найневинніші, пішаки демократії, пройди з тих, про яких кажуть, що вони не такі вже й погані. Вони розмовляли про марки машин і про дачі, повідомляли один одному, що французька Рів'єра починає входити в моду саме через те море відвідувачів, яке заливає її, і що, всупереч усім прогнозам, серед інтелектуалів стає модним подорожувати з екскурсіями. Як це тут називають: снобізмом навиворіт чи діалектикою? Ти б не міг мені пояснити? Англійський сноб сказав би: "За десять сигарет я продам вам свою бабусю", а ці тутешні справді продали б свою бабусю, і всього лише за п'ять сигарет. Вони і свій снобізм сприймають без крихти гумору. Потім вони завели мову про школу, одні були за гуманітарну освіту, а другі проти. Отакі балачки. Я прислухався до них, бо хотів щось почути про справжні турботи цієї країни, а вони все шанобливо шепотіли один одному прізвище діяча, на якого чекали цього вечора. Якогось Креца — ти вже чув це прізвище?