По цьому Білозуб прийшов до закону власності й до свого обов’язку її боронити. Від оборони тіла свого бога до оборони його майна був один тільки крок, і він цей крок ступив. Те, що належало його богові, малося боронити супроти всього світу, хоч би навіть і кусаючи чужих богів. Такий вчинок сам собою блюзнірський, а до того ще й небезпечний: боги всемогутні, і годі собаці рівнятись до них. Проте Білозуб навчився відважно ставити їм чоло й запекло боротися з ними. Обов’язок переміг страх, і злодійкуваті боги мусили дати спокій майну Сивого Бобра.
Невдовзі Білозуб дізнався ще одне: той злодійкуватий бог звичайно бог полохливий, і кидається тікати від найменшої тривоги. Також Білозуб дізнався, що дуже короткий проміжок часу минає поміж тим, як він знімає тривогу, а на поміч йому приходить Сивий Бобер. І він зрозумів, що злодій тікає, боячись не його, а якраз Сивого Бобра. Білозуб не бив на сполох гавканням — він узагалі не вмів гавкати. У нього була інша метода. Він мовчки кидався на непроханого гостя й хапав його зубами. Через свою понуру й вовкувату вдачу з нього був дуже добрий сторож. Сивий Бобер навчав і виховував його саме для цієї мети. Зрештою Білозуб зробився ще лютішим і неприборканішим, ще вовкуватішим.
Минали місяці, і договір людини з собакою чимраз міцнішав. Це був давній договір, що його уклав перший вовк, який прийшов з Пустелі до людини. І, подібно до інших вовків та диких собак, своїх попередників, Білозуб сам виробив умови цього договору. Вони були дуже прості. За те, щоб мати собі живого бога в плоті й крові, Білозуб віддав свою волю. Харчі й тепло, захист і спілкування — ось те, що вій май від свого бога, а натомість — стеріг його власність, боронив йому тіло, працював на нього й корився йому.
Мати свого бога — це значить йому служити. Білозуб служив зі страху та з обов’язку, але не з любові. Що таке любов — він не розумів, бо ніколи її не зазнав. Кічі стала невиразним спогадом. Ще й більше — коли він залишив Пустелю і своє поріддя, передавшись людині, то тим самим пристав і на таку умову договору, яка не дозволила б йому покинути свого бога й піти за Кічі, навіть якби він її здибав тепер. Відданість людині була йому законом, вищим за любов до волі, до своєї породи й до своєї матері.
Розділ VI
ГОЛОД
Тривала подорож Сивого Бобра скінчилась майже напровесні. Стояв квітень, і Білозубові якраз рік минув, коли він повернувся до старого селища і Міт-Са зняв з нього збрую. Ще він не дійшов свого повного розвитку, хоч після Ліп-Ліпа був найбільший серед собак-річняків. Від свого батька-вовка й від матері Кічі він успадкував силу та будову тіла, і вже мало не дорівнявся до дорослих собак. Але кремезним він ще не став. Тіло його було довге й струнке, і сила його полягала більше в гнучкості, аніж у вазі. Шерсть він мав сиву, чисто як у вовка, та й з вигляду його від вовка не можна було б відрізнити. Собача кров, що він дістав від Кічі, нічим не виявилась на його зовнішності, а тільки на формуванні його розуму.
Він снував по селищі і, спокійно вдоволений, упізнавав різних богів, відомих йому ще до подорожі. Знайомі були й собаки — і цуценята, що подорослішали, як і він, і дорослі, що вже не здавались такі великі й страшні, як перше. Він тепер майже перестав їх боятись і походжав серед них з виразною безтурботністю, і це відчуття було йому нове й приємне.
Колись Бесікові, старому сивому собаці, досить було тільки вискалити зуби, як Білозуб зараз же нишкнув і втікав чимдуж. Через цього Бесіка Білозуб спізнав був свою нікчемність, а тепер завдяки йому ж таки спізнав, наскільки він сам змінився. Бесік старівся й немічнів, а він ріс і вбивався в молодечу силу.
Якось, коли білували щойно забитого лося, ця переміна, що зайшла в його стосунках із собаками, особливо виявилась. Діставши собі копито й частину гомілки з м’ясом, Білозуб відбіг від собак, що гризлися за кістки, і заховався в гущавину. Там він їв свою поживу, коли на нього налетів Бесік. Не встигнувши навіть збагнути, що він робить, Білозуб двічі шарпонув його зубами й відскочив. Бесіка здивувало таке зухвальство й навальність нападу. Він спинився й непорозуміло витріщився на Білозуба, а червона кістка з м’ясом лежала між ними.
Бесік був старий пес, і йому вже не раз доводилося зазнавати на своїй шкурі силу молодих собак, що давніше він був звик їх чухрати. Звісно, це було гірко, проте довелось миритися з цим, прикликавши всю свою мудрість на поміч. У давні дні він, справедливо обурившись, накинувся б на Білозуба, але тепер він відчував, що не має вже тієї сили й не може собі такого дозволити. Він тільки наїжився й грізно подивився на молодого зухвальця, а той, згадавши свій колишній страх перед Бесіком, увесь ніби скурчився, якось одразу зів’яв і помалів і вже почав розважати, як би його втекти — тільки щоб не занадто ганебно.
Саме в цю мить Бесік зробив помилку. Коли б він і далі дивився сердито й грізно, то все було б гаразд. Білозуб уже намірився був відступити і таки відступив би, покинувши йому м’ясо. Але Бесік не почекав. Вирішивши, що перемога вже за ним, він підійшов ближче до м’яса, нахилив голову й став його обнюхувати. Білозуб трохи наїжився. Одначе й тоді ще не пізно було виправити становище: якби Бесік зупинився над м’ясом, високо піднісши голову й сердито дивлячись, Білозуб кінець кінцем відступив би. Проте свіже м’ясо, приємно дратуючи ніздрі Бесікові, розбуркало його пожадливість, і він поспішився куснути.
То було вже занадто, як на Білозуба. Він ще не забув, що недавно орудував цілим запрягом, щоб оце спокійно стояти й дивитись, як інший жере його м’ясо. Без жодного попередження, як було в його звичаю, він зразу напав і геть роздер праве вухо Бесікові. Старий пес отетерів з несподіванки, але так само несподівано сталися й подальші, ще сумніші події. Скінчилось на тому, що Бесік мав прокушене горло, і його збито з ніг. Поки він з великими труднощами зводився на ноги, Білозуб устиг ще двічі прокусити йому плече. І все це неймовірно хутко. Бесік спробував схопити його, але тільки люто клацнув зубами в повітрі. Ще за мить його ніс уже було пошматовано, і він, хитаючись, відійшов від м’яса.