Досі Білозуб був ворогом — щоправда, лютим ворогом — тільки своїй породі. А тепер він став ворогом геть усьому, і то лютішим, ніж будь-коли раніш. Він був такий змордований, що сліпо й безглуздо ненавидів цілий світ. Ненавидів той ланцюг, що до нього був прикутий, тих людей, що заглядали до нього в шпарини між дошками; тих собак, що з ними приходили й гарчали на нього, а він не міг ніяк відповісти; ненавидів навіть ті дошки, що з них була його загорожа. Але найперше й найлютіше ненавидів він Красня Сміта.
Той мав свою мету, коли поводився так з Білозубом. Одного дня навкруг загорожі зібралась юрба. Красень Сміт з дрючком у руці ввійшов до Білозуба, скинув йому з шиї ланцюга й вийшов. Відчувши себе вільнішим, Білозуб забігав по загорожі, силкуючись добутися до тих людей, що стояли надворі. Він був чудовий у своєму шаленстві. Повних п’ять футів завдовжки і два з половиною зростом, він був кремезніший за такого самого розміром вовка. Від матері він дістав трохи важчий від вовчого тулуб і, не маючи на собі й жодної унції зайвого нагулу, важив понад дев’яносто фунтів. Він увесь був з одних м’язів, кісток та сухих жил — бездоганне тіло для перебійця.
Двері в загорожу зно#у почали відчинятись. Білозуб спинився. Діялося щось надзвичайне. Двері прочинилися ширше, всередину вштовхнули величезного собаку й зараз же їх зачинили. Перед ним стояв мастиф. Білозуб ще ніколи не бачив такого собаки. Проте ні його зріст, ні хижий вигляд Білозуба не зупинили. Це було бодай не залізо й не дерево, а живе тіло, на якому він міг виявити свою ненависть. Він блискавкою скочив на мастифа й розшматував йому шию. Мастиф затрусив головою і з хрипким гарчанням кинувся на Білозуба. Але той метлявся і в один бік, і в другий, спритно ухиляючись від супротивника і сам при тім устигаючи раз у раз шарпати його своїми іклами.
Люди круг загорожі кричали й плескали в долоні, а Красень Сміт в екстазі упивався насолодою, не зводячи очей з Білозуба, що розправлявся з чужим собакою. Для мастифа від самого початку не було жодної надії, занадто він був важкий і незграбний. Кінець кінцем Красень Сміт дрючком відігнав Білозуба, а його жертву виволік із загорожі господар. Хто програв, ті посплачували заклади, і в руках Красня Сміта задзвеніли гроші.
Незабаром Білозуб став уже нетерпляче дожидати, коли навкруг загорожі знов зберуться люди. Це щоразу провіщало бій, а бій — то був єдиний Дозволений йому спосіб проявити його життєву снагу. Повсякчас катований і замкнений, з розпаленою ненавистю, він міг виказувати свою ненависть тільки тоді, коли господар впускав до нього собаку. Красень Сміт добре зважував його силу, бо Білозуб завжди виходив переможцем. Одного разу до нього впустили трьох собак, одного по одному. Іншого дня — дорослого, щойно зловленого вовка. Ще іншого дня довелося йому битись із двома собаками заразом. То найжорстокіший був бій, і хоч вій загриз обох супротивників, але й сам ледве-ледве не опрягся.
Восени, коли випав перший сніг, і річкою посунула зерняста крига, Красень Сміт купив собі й Білозубові місця на пароплаві, що йшов Юконом проти води до Доусона. На той час Білозуб уже мав славу на весь край. Скрізь про нього знали, як про "вовка-перебійця", а його клітку на пароплаві завжди оточували цікаві. Він або люто гарчав на них, або лежав спокійно, з холодною ненавистю спостерігаючи їх. Та й як міг він їх не ненавидіти? Звісно, Білозуб не ставив собі такого запитання, вій просто ненавидів їх до божевілля, і на тім кінець. Життя йому стало пеклом. Він не був створений для клітки, куди люди саджають диких звірів, а проте мусив у ній сидіти. І на нього глипано очима, тицяно крізь огорожу палиці, а коли він гарчав, вони ще й реготалися.
Така була обстава й такі були люди, що його оточували. Тій глині, що з неї він був створений, вони надали ще більшої хижості, аніж замірялася природа. Але природа дала йому здатність принатурюватись. Там, де інший звір загинув би або впокорився, він принатурювався й жив далі, зовсім не впокорений духом. Може, Красень Сміт, його найзапекліший ворог і кат, зрештою й зломив би неприборканий дух Білозубів, тим часом же на це ще не заходилось.
Коли в Красневі Сміті сидів сатана, то в Білозубові сидів другий, і вони скажено кидались один на одного.
Раніше Білозуб мав доволі глузду, щоб скоритись людині, яка тримає дрючка в руках, а тепер він зовсім його відбився. Варто було тільки, щоб з’явився Красень Сміт, як на собаку нападав дикий сказ. А коли вони сходились, і господар дрючком припирав Білозуба до стіни, то й тоді він усе вив, гарчав і скалив зуби. Годі було його приборкати. Хоч як його немилосердно катовано, він не переставав гарчати, і, коли Красень Сміт урешті відходив, услід за ним або чулося люте гарчання, або ж Білозуб, шалено виючи, кидався на залізні грати своєї клітки.
Коли пароплав прибув у Доусон, Білозуба зняли на берег. Але жив він і далі на очах у всіх, у клітці, завжди оточений цікавими. Його показувано як "вовка-перебійця", і люди платили по п’ятдесят центів золотим піском, щоб на нього подивитись. Йому не давали й хвилини спокою. Як він навіть спав, його підіймали гострим ціпком, бо публіка хотіла за свої гроші побачити те, що їй обіцяно. А щоб видовище було цікавіше, Білозуба раз у раз дрочили аж до люті. Та найгіршим за все була та атмосфера, в якій він жив. На нього дивились, як на найстрашнішого дикого звіра, і це ставлення передавалося йому крізь грати. Кожне слово, кожен обережний рух глядачів переконували Білозуба, наскільки жахлива для них його лють. Це тільки підсичувало вогонь його жорстокості. Наслідок міг бути тільки один — його лють сама себе підживляла й дедалі більшала, а це ще раз доводило його здатність принатурюватись — властивість матеріалу набирати іншої форми під впливом оточення.
Проте Білозуба не лише показувано, а ще й використовувано, як професійного перебійця. Від часу до часу — коли траплялася відповідна нагода — його брали з клітки й виводили в ліс за кілька миль від міста. Звичайно це бувало ночами, щоб випадком не дізналась кінна поліція. Через декілька годин, на світанку, сюди приходили глядачі й приводили собаку, з якою він мав битись. У такий спосіб Білозуб запізнався з собаками всяких порід і всяких розмірів. Це був дикий край, і люди тут були дикі, а бій завше кінчався смертю.