В своїй уяві я намалював, як житиму з Аполлоном і Ксенею, як ми годуватимемо себе, як помагатимемо одне одному, обстоюватимем. І в тому далекому майбутньому, в яке я все ж таки наважувався сягнути своїми мріями, я мав одружитися з Ксенею, щоб уже ніколи з нею не розлучатись.
— Чи ти сирота, що там житимеш?—здивувалася мати.
— А сирота!
— Дитино, отямся!
Проте я не міг отямитись — у мене б це не вийшло.
— Переберуся — і край.
Чи вплинула моя наполегливість, чи й своїм добрим серцем мати давно схилялась до цього,— але вона сказала:
— Може, вони не захочуть?
— Захочуть! — вигукнув я, відчуваючи, що мати вирішила поступитись.
— А ти в них питав?
Звичайно, я не питав, бо й так був цього певен.
— Піди й поговори з ними.
Аполлон зустрів мене на подвір'ї. Зразу я його й не впізнав, такий він був сяючий і щасливий.
— Мати повернулася,— випалив він, обнімаючи мене.
— Фросина Ільківна? — пробурмотів я.
— Мати!
— А ми хотіли забрати вас до себе,— промимрив я, не знаючи, сумувати мені чи радіти, що повернулася їхня мати.
— Її в лікарню поклали й вилікували,— розповідав Аполлон,— тепер вона завжди буде з нами.
Через місяць вони поїхали до себе на Курщину — їхні тамтешні родичі написали, що село відбудовується, що колгосп і для них зведе хату. Запрошували їх залишитись у нашому селі, але Фросина Ільківна сказала, що додому так тягне, аж у серці смокче. Я проводжав їх на залізничну станцію і весь час думав, що коли вони сідатимуть у вагон, то заплачу. Проте чомусь не заплакав, тільки стало мені тоскно й гаряче. Ксеня на прощання махала верхівкою ялинки, на якій метлялися всохлі стеблини пролісків і синього лісового сну. У другій руці вона тримала Діда Мороза з грубим рум'янцем на щоках та вусами з вати...