Пимен
Не нарікай, що рано грішний світ
Покинув ти, що мало ще спокуси
Послав тобі Всевишній. Вір мені:
Нас віддалік чарують слава, розкіш
І любощі оманливі жінок.
Я довго жив і мав доволі втіхи;
Та з тих часів лиш відаю блаженство,
Як в монастир господь мене привів.
Ти, сину мій, згадай царів великих.
Хто вищий їх? Єдиний бог. Хто сміє
Супроти них? Ніхто. І що ж бо? Часто
Їм золотий вінець важким робився:
Вони його міняли на клобук.
Цар Іоанн шукав собі спокою
Серед трудів, немов чернець якийсь.
Його палац, любимців гордих повний,
Монастиря нового вигляд мав:
Опричники в таф'ях і власяницях
Слухняними з'являлися ченцями,
А грізний цар ігуменом смиренним.
Я бачив тут — у келії цій самій
(В ній жив тоді Кирило многострадний,
Муж праведний. Тоді вже і мене
Сподобив бог всю зрозуміть нікчемність
Мирських суєт), тут бачив я царя,
Що натомивсь від катувань і гніву.
Сидів між нас тоді в задумі Грозний,
Ми перед ним стояли непорушні,
І тихо він розмову з нами вів.
Він говорив ігумену і братству:
"Отці мої, жаданий прийде час,
Предстану тут я, прагнучи рятунку.
Ти, Никодим, ти, Сергій, ти, Кирил,
Ви всі — обіт прийміте мій духовний:
Прийду до вас, злочинець окаянний,
І схиму тут пречисту я прийму,
До ніг твоїх, святителю, припавши".
Так говорив державний государ,
І солодко його лилася мова,
І плакав він. А ми в сльозах молились,
Щоб низпослав господь любов і мир
Його душі намученій, бентежній.
А син його Феодор? На престолі
Він все зітхав за мирним житієм
Мовчальника. Свої чертоги царські
Він обернув на келію чернечу;
Ніколи там тяжкі державні думи
Його душі святої не мутили.
Бог полюбив смиренного царя,
І Русь при нім у славі безтурботній
Утішилась — а в час його кончини
Нечуване у світі сталось чудо:
Біля одра, лише цареві зримий,
З'явився муж, лицем безмежно світлий,
І розмовлять почав із ним Феодор
І називать великим патріархом.
І враз тоді всі пройнялися страхом,
Видіння те небесне зрозумівши,
Зане тоді владики не було
Перед царем в хоромині священній.
А тільки він преставився, палати
Наповнились святим благоуханням,
І лик його як сонце просіяв —
Не бачить нам такого вже царя.
О час страшний, о невимовне горе!
Прогнівали ми бога, согрішили:
Владикою собі цареубивця
Ми нарекли.
Григорій
Давно, панотче мій,
Хотів тебе про смерть я розпитати
Димитрія царевича; в ту пору,
Говорять, був ти в Угличі.
Пимен
Ох, правда!
Привів господь побачить люте діло,
Кривавий гріх. Тоді я в дальній Углич
Був висланий якраз на послух певний.
Вночі прийшов. Уранці при обідні
Враз чую дзвін, ударили на ґвалт,
Крик, шум. Біжать у двір цариці.
Я Спішу туди ж — а там уже все місто.
Дивлюсь: лежить зарізаний царевич;
У безтямі цариця-мати з ним,
І нянька теж у розпачі ридає,
А тут народ, озвірившись, волочить
Зрадливицю — оту безбожну мамку...
Враз поміж них, блідий од злості, лютий
З'являється Іуда Битяговський.
"Ось лиходій!" — розтявсь навколо крик,
І вмить його не стало. Тут народ
Вслід кинувся трьом втікачам-убивцям;
У сховищі схопили лиходіїв
І привели їх перед труп дитячий,
І чудо — враз мертвець затрепетав.
"Покайтеся!" — їм закричав народ;
І з жаху тут під топором злочинці
Покаялись — і нарекли Бориса.
Григорій
Яких був літ царевич убієнний?
Пимен
Та літ семи; було б йому вже нині
(Тому пройшло вже десять літ... ні, більше:
Дванадцять літ) — він був би твій ровесник
І царював; та бог судив інакше...
Я повістю цією закінчу
Літопис свій; з тії пори я мало
В діла мирські вдававсь. Григорій, брате,
Ти розум свій письменством просвітив,
Тобі свій труд передаю. В той час,
Як звільнишся від подвигів духовних,
Розповідай, без мудрувань лукавих,
Все те, чому в житті ти свідком будеш:
Війну і мир, владик земних управу,
Угодників святії чудеса,
Пророцтва всі і знамення небесні —
Мені ж пора, пора вже відпочить
І погасить лампаду... Кличе дзвін
До утрені... благослови, господь,
Своїх рабів... Григорію, дай костур.
(Виходить)
Григорій
Борисе, всі тремтять перед тобою,
Ніхто тобі не сміє й нагадати
Про долю злу нещасної дитини, —
Проте в цей час у келії похмурій
Страшний донос чернець на тебе пише,
І не втечеш ти від суда людського,
Як не втечеш від божого суда.
ПАЛАТИ ПАТРІАРХА
Патріарх, ігумен Чудового монастиря.
Патріарх
І він утік, отче ігумен?
Ігумен
Утік, святий владико. От уже тому третій день.
Патріарх
Шибеник, окаянний! Та якого він роду?
Ігумен
З роду Отреп’євих, галицьких боярських дітей. Замолоду постригся невідомо де, жив у Суздалі, к Єфимівському монастирі, пішов звідти, тинявся по різних обителях, нарешті прийшов до моєї чудовської братії, а я, бачачи, що він ще молодий і нерозумний, віддав його під нагляд отця Пимена, старця тихого та смиренного; і був він вельми грамотний: читав наші літописи, складав канони святим; та, мабуть, грамота далася йому не від господа бога...
Патріарх
Оті вже мені грамотії! таке вигадав! буду царем на Москві! Ах він, сосуд диявольський! Однак нема чого цареві й доповідати про це; навіщо турбувати отця-государя? Досить буде сказати про втечу дякові Смирнову, або дякові Єфим'єву; отака єресь! буду царем на Москві!.. Піймати, піймати врагоугодника, та й заслати в Соловецький на вічне покаяння. Адже це єресь, отче ігумен.
Ігумен
Єресь, святий владико, суща єресь.
ЦАРСЬКІ ПАЛАТИ
Два стольники
Перший
Де государ?
Другий
В своїй опочивальні
Замкнувся він з якимось чаклуном
Перший
Так, от його улюблена розмова:
Чарівники, чаклунки, ворожбити.
Ворожить все, мов наречена красна.
Хотів би знать, про що ворожить він?