IV
Поволі йде робота у ямі. Чим глибше Михайло прокопує, тим якось йому невигідніше, якось ніби душно у ямі. "Але се нічо", — думає він. А Василь жде та й жде, — чень-чень покажеться кип'ячка , чень нині, чень завтра. Хоть корба руки уриває, хоть надворі щораз холодніше, хоть грошей за заставлену нивку щодень менше, він не турбується нічим. Ось-ось кип'ячка наплине, — всій біді кінець буде!
І дійсно наплила!..
Одного дня почув Василь із ями якийсь крик. Крик був дивний, — зразу веселий, далі тривожний. Вкінці урвався глибоким, глухим зойком розпуки. Все тривало не довше двох хвилин. Василь заглянув до ями. Дрож проняла його наскрізь, лихорадочна дрож ожидання і непевності. В ямі було темно, як у комині.
— Що там, Михайле, що там? — крикнув батько до ями.
Намість відповіді Михайло зашарпав линвою, — але дуже слабо.
Батько не знав, що сталося, — чого треба Михайлові і чому не відповідає.
Шарпання повторялося. Батько догадався, що, може, се син дає знак, щоби його витягати.
"Але чому затих, чому не каже, що сталося?" — думав сам собі, працюючи з усієї сили при корбі.
Ух, як тяжко корба йде! Тяжче чомусь, як звичайно. Чи то його руки старі знемогли від довгої роботи, чи від непевного а тривожного ожидання. Поволі підходить тягар догори, поволі виринає із грубої пітьми, що залягла в споду. Крутячи, Василь нахилився над яму. Господи! Се що? Густий нафтовий сопух ударив його, мов удар обуха! "Дав бог! Дав бог!" — скрикнув Василь. В тій хвилі почув таку радість, таку силу!.. Його око поглянуло в глибінь… А се знов що?.. У киблі сидить його Михайло, — не оперезаний линвов, як звичайно, а лиш одною рукою її держиться. Друга звисла вдалину. Голова насилу опадає на груди, — якісь судороги підмітують її догори. Но судороги щохвиля слабші, рідші… Ось уже голова доразу звисла додолу, — хвиля страшної непевності…
Друга рука пустила линву, кибель похитнувся, і Михайло з страшним глухим зойком повалився в безодню і щез у густій пітьмі. Із глибини чути лиш, як бовтнув, мов колода, у кип'ячку. Відтак не чути нічого більше.
І все се сталося так прудко, так ненадійно, що Василь довгий час стовпів, нахилений над ямою, не знаючи, що воно значиться. Стояв, мов у якімось обмороці, не випускав із рук рукоятки корби. Нічого не думав, нічого не тямив, не чув, не бачив. Аж десь-колись протверезив його острий нафтовий сопух, що садив із ями, мов із комина. Тямка поволі вертала, а з нев і страшенна певність. "Пропав хлопець! Ото щастє!" були перші його слова.
Але коли зовсім опам'ятався, напала і його лихорадочна дрож. Бачило му ся, що якась сильна невидьома рука пхає його в глибінь, що якийсь голос кричить йому над ухом: "Скачи й ти і гинь з ним ураз! Яке твоє житє буде відтепер? Скачи, скачи!" І нещасливий отець чув у собі скажену охоту скочити в тоту темну, пекельну пасть і загибати враз із сином. Аж коли вже доразу нахилився над ямою, відтрутила його від неї друга якась сила, рука природи, що все і всюди береже свого життя.
Вкінець нещасний батько надумався. "Що враджу сам?" Се одно питання прояснило йому все. Мов безумний, кинувся горі городом ід хаті, кричачи щосили: "Рятуйте! Рятуйте!"
Збіглися на крик і свої, й сусіди. Ніхто не знав, що сталося, кого рятувати. Лиш материне серце прочуло зараз, що воно є. Нещаслива мати заломила руки над головою, йойкнула і впала без пам'яті тамій, де стояла.
Що було робити? Як рятувати нещасливого? Спочатку ніхто не хтів лізти у яму. Боялися задухи. Лиш батько напирався. "Пустіть мя та й пустіть. Вирятую го, вирятую, а ні, то най же й сам із ним пропадаю!" Ледве здержали бідного Василя.
— Тату, татунцю! — говорив Іван. — Де вам лізти? І йому не поможете, і самі задуситесь! Волю я. У мене голова міцніша, борше витримаю!
На тім і стало. Двох найсильніших пристало до корби. Івана оперезали добре линвов і спустили долів. Задуха в ямі була велика, але хлопці пильно справлялися, і неподовзі Іван крикнув зі споду, — знак, що найшов брата. Вони тепер принялися ще швидше підтягати кибель угору.
А поки се діялося, другі тверезили матір. Згодом-сперегодом вона прийшла до пам'яті.
— Мій син, мій Михайлик! Що з ним? Де він? — були перші її слова.
Бідна мати! Волиш не допитуватись! Лежить твій син страшний-страшний, — весь облитий відразливим густим плином, мов смолою. А те лице, ще перед хвилею так хороше, і привітне, і любе, — тепер посиніло і надулося в страшних смертельних муках! Бідна мати! Втікай від того проклятого місця, не озираючись! Не поглядай на того, що ще перед годиною звався твоїм сином! Його, сердешна, не пізнаси, — лиш серцю жалю завдаси!..
V
Якось-якось обмили бідного Михайлика та й положили на лаву під вікном у старій хаті вітцівській. Лежить бідний парубок — пишний та рослий, як явір широколистий. Лиш приязне личко, синє-синє, мов боз , свідчить про страшну муку, яку терпів, умираючи.
А де ж ненька-старушка? Чому не заводить, не голосить по покійнику, сльозоньками обмиваючи поморщене добродушне лице? Чи вона ж його менше других любила? Чи жалю по нім не чує? Ой, не менше других любила вона свого Михайлика, — і жаль її лиш бог знає, який тяженький. Лежить стара ненька у коморі на постелі, не може й голови звести, не може й рукою повернути! Посліднє нещастя доконало її. Як побачила свого синочка неживого, та й ще такого, якого його з ями видобули, впала без зойку, без голосу, як билина підкошена. А Василь Півторак, глядючи на неї, як лежала мов нежива коло неживого Михайлика, вишептав лиш тоті слова: "От ту щастє! Ще ся прийде два погреби враз ісправляти!"
Відтерли Василиху і занесли до комори. Лежить нещаслива мати, як кусник дерева, худа, нужденна, безсильна. Пожовкле і поморщене лице без усякого виразу, очі мутні й запалі, мов догоряючий каганець, сині уста легко шевеляться… "Михайлику мій!" — шепче бідна мати та й захлипає, як дитина. А більше нічого.
А її Михайлик лежить у світлиці — спокійний, незатурбований. Ніщо йому тяжка грижа батька, котру той, мов змію, у серці крає; ніщо йому неміч і розпука матері, ніщо сумні шепти і молитви людей, що товпляться у сінях, головами похитують, і руками помахують, і словами стиха перекидаються: "Ну хто би ся був сподівав! Добре то той казав: грим щастє об хату, — та й хата розпадеся! Та й що за парубок! Господи, твоя воля над нами, грішними!"