Так думав Іван і так зробив.
Сонце палало над його головою, невеличка срібна хмарка перемчала по небі, а сверщки острим цвіркотом вторували його думам.
— Прости мені, господи, мої тяжкі провини! І ти, синочку мій, прости ми, що-м своєю легкомисностю убив твою матір нещасливу!
Очі Івана, повні сердечної, гарячої любви, звернулися до дитинки, що саме збудилась зо сну. А воно всміхнулось до нього, малесеньке, немов направду порозуміло його слова!..
На роботі
1. При корбі
Угу, що то такого? Тілький час до Борислава ходжу, і ще ніколи в яму не лазив! Все лиш корбов крути, глину тягай або вітер у яму млинкуй! Та й що ми то за заплата, за таке діло! Вісім шісток денно! І жий же з того, або здихай, або що хоч роби, — жидюзі ані ду-ду!
А вно он Матій у ямі робить, у штольні… Ну, правда, — каже,сопух там, задуха, таке… Ба, бабин синок! А кілько він бере! Півтора срібного на день! Не жаль, бігме, не жаль. А я ж то що таке? Хіба не хлопець? Що ми хибує? Боятися не бою, — хоть до чорта в зуби, то піду! А сопух там. Ну, чень витримаю. А не мож буде, — біс бери, то і вилізу. А стрібувати все треба. Бо і що ж би то було? Вісім неділь до Борислава ходив, а в яму й раз не лазив!
О, лиш дивіть, як тота корба погано крутиться. І скрипить біда, і ховзаєся то туди, то сюди. А кибель глини заким витягнеш зі споду на п'ятдесят сажень наверх, то аж ти очі з голови лізуть! Крути та й крути. Дух у тобі запирає, руки мліють, ги би ти їх ножіма повідсікав; ні, не пусти, — крути далі! Отже, чорта з'їси, що буду крутити! Коби борзо до завтра. Завтра неділя. Бігме, що ся найму до ями, до штольні! Та що, хіба довіку робити туй за таку капанину нужденну? А тото, що там собі Федорова Марина поплаче, як ся дізнає, — угу, мара бери! Що мене ж то обходить? Додому й так грошей треба, та й ту чоловік якось потребує жити в кумпанії, — а за тих вісім шістаків який біс видихає?
Ну, богу дякувати, субота скінчилася. Ох, рук си не чую! Такий, собака, Іван тяжкий! Христос би го побив. І то, заким біду з ями витягнеш, то на здох чоловікові приходить! Ех, чень то вже послідний раз я того колодюка тяг!
А во! Жидова собі тепер проходжуєся. Біс би вам голови поскручував! Руки, песі сини, позакладали на черева, повбиралися та й си походжують помежи ямами, дивляться, як ся мир християнський мучить та мордує, на них роблячи! Ех, правдо, правдо, де ти на світочку діваєся? Ци ти припадком таки в тих нехристів у кишені не сидиш?..
2. По згоді
— Здоров був, Матію. Ага, Матій і не повернеся! Яка маночка горда! О, вже гадає, що по п'ятнадцять шісток денно тіщить, то вже й пан! Те-те! П'ятнадцять не п'ятнадцять, — а дванадцять і я дістану!
Ге, ге! Жиди — то, псяюхи, мудрі голови. Вони би, бачу, потрафили чоловіка до нитки обібрати, а він би ся й не постеріг! Ну, а моє ж нині яке? Хіба не то само? Та що, — пропало, — згодився за дванадцять, — стрібую за дванадцять робити. Лиш то мя лютить, — що ось, — сей головей по п'ятнадцять, а я лиш по дванадцять. Та й чому? Хіба я слабший від нього? Хіба він ліпше робить? Бодай так!
Але ж бо-о! Приходжу до жида. "Цього хоцєсь, Ггиню?" "А нічо", — кажу. "Ну, а цього-сь пгийсьов?" — "Так і так, — кажу, — хтів би-м робити в ямі". — "Ню, добге! — каже. — Гоби, — каже, — в ямі". — "А почому дасте?" — питаю. "Ню, по тому, по цьому й дгугим, — по дванадцять сюсток". — "Ігій на вас, — кажу я, — по яких дванадцять? А отже ж по п'ятнадцять, виджу, роблять!" — "Хто гоблять? Де гоблять?" — питає жид. "А он Матій, — кажу, — мій краян, — кажу, — по п'ятнадцять бере". — "Який Матій? Сцьо за Матій?" — питає жид. "Ну, та Матій, — кажу, — із нашого села, — он ту — п'ята яма від вашої крайної. Казав, — по п'ятнадцять, — каже, — беру". — "Я ні знаю ніякого Матій! — каже жид. — Воно, мусить, бгехав! Усі по дванадцять гоблять, — не по п'ятнадцять. Воно, мусить, Матій хвалився пегед тобов".
Ну, і дій же ж з ним що хочеш! Як ся затяв, — ані руш від дванадцяти шісток. Та що ж було робити? "Ню, — каже жидюга, — як ні хоцєсь по дванадцять, — то ні йди! Я тя ні пгу! Кгути когбов, — по вісім плацю!"
Крути корбов по вісім, — або по дванадцять у яму лізь! Лишенько моє! А корбов мені страх як не хочеся крутити! За тих вісім неділь, що-м нев крутив, — то вже ми ся видить, що ми ся день і ніч голова крутить, і світ ся крутить, і всьо. Та де ж бо, — нічо, лиш крути та крути, обертай та обертай!
"Та що, — гадаю собі. — Робити треба, ци сюд, ци туд". Ось я й пристав і на дванадцять шісток. Най тя тягар тяжкий укриє! Давися тими трома шістками!
А він-таки, — що то жид, собака! — збрехав! Усі беруть по п'ятнадцять шісток. Одурив мя, нехрист, — дур би му ся голови ймив! А я аж з полудня розпитав. Тепер уже ніколи й другого місця шукати, — позамикані канцелярії! Ну, — але то остатний і послідний раз ти так мене ймив!..
3. По хапатні
Чорт бери того брехуна! Ото ми дурника найшов! Ха, ха, ха!
"Не лізь, — каже, — Гриню, у яму, — там задуха, — не вилізеш живий". — "А як же ти живий вилазиш?" — питаю його. "Е, я що іншого! Я привик", — каже Матій. "Ну, а заким єсь іще привик, то що?" — "Та що, — каже він до мене, — ти питай не питай, будеш видіти!" А ще крім того! "Погди, як тобі страшно буде самому під землев! У такій глибині! Ех, то ти ся буде, небоженьку, рідна бабуня привиджувати!"
Ха, ха, ха! Дурисвіт, не Матій! Нібито, — каже, — ось нікого нема над мене! Що я витримаю, — то не ваша сила! Угу на тебе, чудо чудне!
А ще мене допитує, як хлопчика якого! "А ци вмієш ти штольню копати? А ци вмієш ти платовці класти? А ци вмієш ти сесе? А ци вмієш ти тото?" Цураха на тебе! Якби я вже й світу ніколи не видав! А я дома сам і шопу ставив, і комірку пересипав, — майстрив не раз, та й не десять! А оно гадає, погане, що вже, крім нього, ніхто більше нічого не втне!
Еге-ге! Та-бо ту направду дивні звичаї у тих ріпників ! А дивіть, — з яков парадов они мене нині принімали межи себе! Хто би гадав, що вни, чорти, таку комедію вміють строїти?.. Ха, ха, ха!
Як ся дізнали, що я вже в ямі роблю, — так зараз мене обступили, що твоє гайвороння. "А, коли так, то треба тебе посвятити, до ріпницького кружка приняти! Гей, до Кирницького!"