Всі вим-пе-ли в'ють-ся і це-ні гремлять, Послєд-ній парад нступа-га-єт, Вра-іу не здайоц-ца наш гор-дий "Варг", Поща-ди ніхто не жела-га-єт...
Тоді враз зупиниться посеред хати, мовби наткнувшись на невидиму стіну, скаже: "Тьху! Як здурів!.." — і вкладається спати на тверде дерев'яне ліжко, що вміє рипіти на всі голоси.
За два роки базарування, влітку, а як теплий день випаде, то і взимку, набралося у Свирида грошей стільки, що Євангеліє вже й не стулялося, і він, повагавшись, одніс їх на пошту. Вагався довго, бо ніколи й нічого ще не зберігав у чужих руках, незвично якось і боязко трохи: бува не оддадуть! Скажуть, де, діду, гроші взяв? І не оддадуть. Коли ж довідався од людей, що держава не тільки зберігав трудову копійку, а ще й проценти платить, одніс. Подати, щоправда, не зразу подав, а спитався у Сашка-поштаря, молодого ще поквапливого хлопця в окулярах, що як говорив, ковтав по півслова:
— А скільки це, Сашко, за рік процентів набіжить, як я тобі шістсот сорок два карбованці здам?
Поштар ухопив ручку, застрочив на папірці якісь цифри, шепотів, креслив, аж із пера дрібні крапельки чорнила чвиркали, тоді сказав:
— Де'тнадця' 'бованців 'ядесят коп, ді'у.
— Ти не спіши,— урезонив його Свирид.— Це тобі не конверти, а гроші.
— Де-ят-надцять...— по складах повторив Сашко.
Свирид вдоволено прокашлявся і витяг гроші, загорнуті в хусточку й зав'язані.
— Перещитай. І виписуй книжечку, хай лежать у тебе.
Дома роздивився книжечку як слід: погортав, слинячи палець, подивився листочки на світло. Нічого, хвильки якісь намальовано синенькі. Тільки тонка дуже. І зітхнув: з грішми було краще, веселіше. А це таке, книжечка і все.
Якось узимку, коли взялося на відлигу — ляпотить щодня, тумани,— стало Свиридові важко дихати. Так важко, що повітря, здається, тільки до горлянки доходить, а далі ні. "Може, оце й вона?" — подумав Свирид і переказав сусідами, щоб покликали Марфу.
Прибігла. Перелякана, очі лихоманно горять. Що, як, чого вам, дядьку? Може, купити чогось, лікаршу викликать?
Не треба. Хіба лікарша Бог? Пора, видно, то й бере. Ач як зраділа! Лікаршу...
— Піди перепиши книжку на себе, — сказав твердо. — Отам на комині. В Євангелії... Поховаєш, як годиться.
І ледь не розплакався.
— Та щоб поминала, гляди. Там є за що.
Марфа плакала. А він лежав, склавши руки на грудях, і урочисто дивився в стелю.
— Хреста залізного не став. З труб роблені, порожні всередині, аж гудуть. Купиш дубка. Попа не треба. Нема зараз путніх попів. Музики теж не треба. Півча хай співає...
Відлига стояла довго. Марфа щодня сиділа при дядькові — одпросилася з роботи, а настали морози, Свирид підвівся. Як не було нічого. То знову покликав Марфу.
— Принеси книжечку. Підемо завтра перепишемо назад. Видно, ще мені не пора...
І так щозими, щоосені: то зляже Свирид, то встане, то Марфі книжку перепише, то назад одписує.
"Серце у вас, дідусю, комсомольське,— сказала якось лікарша, молоденька й весела. Сама прийшла, прочувши про дідову недугу.— Тільки їсти треба краще".
А це вже і влітку не завжди добре старому. Надто ж як задощить.
А жаль. Проценти на книжці ростуть, як гриби навколо пенька. Вже до тисячі добирається.
Коли хвороба попускає, Свирид виходить за двір, сидить під тином на лавочці, хиткій, підтрухлій у землі. Здалеку його й не помітно: тин сірий і Свирид сірий. Тільки борідка біліє. По ній і впізнають старого. І вітаються, вважай, до неї.
Сидить і дивиться на шлях, недавно заасфальтований, гамірний — машина за машиною, сюди-туди. Куди вони їдуть? Що везуть? Ага, оно таке, ніби ящички повезли новенькі.
"От якби впав хоч один,— думає Свирид.— Ловкі ящички".
А то і не ящички зовсім. То промкомбінатівська машина вату в район повезла людям на одіж...
Прийшов якось до Свирида завклубом Семен, рудий довготелесий парубійко. Завів балачку про се, про те. Тоді:
— Чи немає у вас, Свидире Леонтійовичу, чогось такого, щоб у народний музей його? Вишитої сорочки, бриля, шапки старовинної або крайки.
— Цього нема,— одказав Свирид.— Косу візьми, як хоч, у хліві висить, наклепана, ганчіркою промащеною обмотана...
— Коса в нас уже в,— зітхнув Семен.
— Тоді паняй далі, — буркнув Свирид. І засовався на лавочці, шукаючи плечима сонця.
Так і не обізвався більш.