Звичайно, кожна сім'я — темний ліс, та Руперт здогадувавсь, що Ніна, яка схилялась перед чоловіком, незважаючи на його вибрики, була за радянськими поняттями відданою дружиною, як, між іншим, і за англійськими канонами.
Тепер вона була так само перелякана і стурбована, як була б і Джо в подібному становищі. Та й сам він не на жарт турбувався. Останнім часом, правда, мало згадував Олексія. Розлучившись з ним, одразу ж аабував, поки Ніна не нагадувала про чоловіка. Тоді розповідав їн щось про їхню зимівлю в літаку та важку подорож по кризі. Але знав: йому буде дуже боляче, коли що трапиться з Олексієм — той запалив його своїм вогнем і освітив життя якимось новим, досі небаченим світлом.
— Можливо, я щось допоможу?
— Ні. Я негайно їду до Сімферополя, може, ще втраплю на адлерський літак.
— То і я...— почав він.
Ніна нагородила його вдячною посмішкою.
— Якщо ви справді хочете їхати, то будь ласка. Олексій тільки й розпитує про вас, коли б я йому не дзвонила.
* * *
Вони просиділи всю ніч у залі сімферопольського аеропорту, який нагадував залізничну станцію і був переповнений, як і вона. У всіх валізи, клунки, діти. Літаки прибували й відлітали, а людей ніби й не зменшувалось. Нарешті Ніна з Рупертом діждалися свого рейсу і на світанку одлетіли.
Ніна сиділа, бгаючи в руках згорток із сендвичами, і, щоб забутися, розпитувала про Джо й дітей.
— Я полюбила вашого хлопчика,— говорила вона.— Гарний, серйозний і поводить себе не так, як наші діти: уважно слухає, і, видно, що йому цікаво. Він показав мені "таємний" паспорт, який заготовив на той випадок, коли тікатиме з дому.
— Тікатиме?!
— Не бійтеся. Всі діти марять про самостійність. Отож і граються таким чином. Як у справжнісінькому паспорті: ім'я, прізвище, зріст, вік, особливі прикмети, а там, де "заняття" — "Мандрівник, сирота, неодружений".
Руперт засміявся. Він любив сина.
— Він викапаний ви, а донечка схожа на вашу красуню дружину.
Руперту було приємно, що Ніна вважала Джо красунею. Та він знав, що "красуня дружина" є вельми обтяжливим володінням, чого не можна було сказати про Ніну. Тендітна й делікатна, вона була надто незалежна, щоб бути чиїмось "солодким тягарем".
— У вас немає дітей? — запитав він.
— Ні,— мовила вона. Руперт не допитувавсь чому, та вона відповіла сама: — У мене була донечка... чотири роки...— Ніна замислилась, і тому здалося, що літак рухається надто повільно і в ньому нічим дихати.— Вона захворіла на менінгіт і вмерла. Я ждала тоді другу дитину. З горя втратила й цю... Мене так тоді порізали, що вже ніколи не матиму дітей.
— Нещастя! — вирвалось у Руперта.
— Так. Якби не Олексій, я б наклала на себе руки. Він ні на мить не полишав мене, а коли оклигала, забрав до Арктики, де робив тоді ризиковані польоти на одну з дрейфуючих станцій; він знав, що в мене буде роботи по горло та ще й доведеться хвилюватися за нього й інших. Я навіть вивчила морзянку, щоб знати, де вони.
Він не знайшов, що казати, але подумав, чому досі йому здавалося, що росіяни не здатні на такі ж почуття, як англійці. Яка дурниця! І пригадав жартівливе зауваження Федора: "Життя кожного росіянина схоже на російський роман. Ось чому ми так любимо героїв своєї класичної літератури".
Поки що це було так.
* * *
Олексій був при свідомості, але якийсь млявий. Побачивши їх, він нітрохи не здивувався. Ніна зайшла перша, а потім послала за Рупертом. Коли останній переступив поріг палати, де лежало кілька хворих, у нього стислося серце од страху, що побачить конаючого росіянина.
— А-а, друзяко! — мляво проказав Олексій. Він простягнув руку і обійняв Руперта з такою силою, що той сам мало не випустив дух.
— Пам'ятай, що англійці не люблять обійматися,— зауважила вона, і Руперт відчув, що в неї полегшало на душі.
— Вони роблять це тільки на футболі,— пожартував він. Все було гаразд, і Ніна взялась за чоловіка, який сам
завинив у своєму "нещасті".
— Всього два дні як підвівся і вже ганяв м'яча,— розповідала вона Рупертові, а Олексій лиш дивився на них та весело посміхався,— Перечепився через камінь, і всі думали, що помирає. Що мені з ним робити?
— Чого так сердитись? — бурмотів він, долаючи дію снотворного.— Жалієш, що не вмер?
У нього була перев'язана голова, а руку припнули до ліжка, зате другою він цупко тримався за Ніну.
— Зламав два пальці і розбив голову,— прошепотіла вона.— Олексію! — звернулась по-російськи.— Через тобе ми мусили летіти сюди з Криму. Як тобі не совісно!
— Таж зі мною все гаразд,— виправдовувався вій.— Трохи не пощастило. Радий вас бачити, Руперте.
— Хіба ж тобі можна ганяти м'яча,— ніжно корила Ніна.
Та Олексій спав уже сном немовляти. Він був щасливий, що поряд із ним свої. Вві сні продовжував стискати Нінину руку.
* * *
Жінка-лікар запевняла, що Олексій зовсім поправився й за кілька днів ходитиме. Турбуватися не треба. Вона шкодувала, що викликали Ніну, хоч тоді в нього майже спинилося серце. Зараз життя знову буяє в ньому, і з ним тепер ладу немає, хоч зв'язуй...
Вони пробули в Гагрі цілий день, пообідали з лікарями и сестрами, а відтак повернулися в Адлер і чекали до ранку в залі для пасажирів. До свого санаторію дісталися лиш ополудні наступного дня, і Тетяна зустріла їх радісною посмішкою: вона знала, що все обійдеться.
Федір теж радів, але по-своєму. Він повідомив, що машину замовлено на завтра і вони їдуть до Севастополя, як і планувалось.
— Якщо ж ви дуже стомились...
Вони таки притомилися — адже не спали дві ночі. Але хто в цій країні зважає на втому? Від неї тут просто одма-хувались, як од мухи. Руперт сказав, що коли Ніна згодна, то й він, проте подумав, чи заслуговують адмірал Дж. Б. Лілл і Колмен таких жертв.
Все, здавалося, пішло своїм побитом. По дорозі до Севастополя, де з Рупертом мало не трапилась біда, Ніна сказала, що мусить виконати одну свою обіцянку. Тому вона зоставить Руперта на пляжі, а сама піде до Байдарського плато, де виступатиме перед виноградарями.
— А чому б мені не поїхати? — запитав Руперт.— Це дозволяється?
Ніна почервоніла. Руперту тепер дедалі дужче подобався оцей маків цвіт на її ніжному личку.
— Будь ласка, коли хочете,— згодилась вона.