"В нашому морі..." Руперта завжди дивувало це російське слово "наш", його вживали щодо людей, річок, друзів, обов'язку, майбутнього. В устах цієї дівчини воно означало своє, домашнє море.
— А як тут рухаються течії? — запитав руперт.
— Проти годинникової стрілки. І всі не дуже прудкі.
— А Середземне море й досі вдирається сюди? — поцікавилась Ніна.
— Води Чорного моря плинуть по поверхні Босфора. А на глибині двадцяти метрів, назустріч їм, тече Середземне море. Це дивовижне явище.
Тим часом на морі з'явилися брижі, і Руперт помітив, що Ніну знемагає морська хвороба. В маленькій лабораторії було душно, пахло рибою та препаратами, тому віл вивів її на палубу; Ніна взяяа йото під руну і етала вдихати свіже повітря. — ; .
—• Як же ви мандруєте на Півночі? Там же Ьправяіїгі-сіньке пекло.
— Мене завжди вахитує,— призналась вона.—Та колись обов'язково звикну і почуватиму себе гаразд.
Ніна зоставалася Ніною. її віра в світле майбутнє так само непорушна, як і переконання, що вона обов'язково здолає хитавицю. Все неодмінно переміниться, набуде досконалості, навіть її вестибулярний апарат.
— Ви рідкісна жінка,—сказав він, милуючись її тонким лицем.
Вона посміхнулась і стиснула його лікоть: вони знову були друзями.
* * *
Руперт ліг на горішній полиці, щоб не турбувати Ніну. Він одягнув під ковдрою піжаму й гукнув, що готовий. Ніну й досі нудило, проте вона погасила світло. Судно хитало, хвилі гулко билися об борт, і Руперт швидко заснув.
О другій годині ночі його розбудив кашель Ніни.
— Може, вам чимось допомогти? — озвався він.
— Пробачте, я вас розбудила?
— Нічого. Вам не гаразд?
— Ні, краще.
Вони помовчали. Судно гримотіло, і Руперт подумав, що йому, мабуть, не вистачає глибини, до того ж у нього надто плоске дно, щоб відбивати натиск прибережних хвиль; тому його хитає за будь-якої погоди.
— Чудово любити море, як його люблять моряки,— почувся млявий голос Ніни,— а не ненавидіти його, як я.
— Моряки теж ненавидять,— заспокоїв він.— Тільки дурень може любити щось таке брутальне й непокірне.
— Тоді я, мабуть, дурна,—сонно промимрила вона. Руперт засміявся. Ніна мовчала, і він вирішив, що вона
спить.
Рано-вранці стали на якір, і хтось погукав їх за дверима: "Товариші! Приїхали". Ще було темно. Ніна хутко підвелася. Руперт — теж і навіть устиг поголитися. Потім поснідали копченою ковбасою й шинкою. Меланхолійний капітан пояснив, що погода була навдивовижку чудова. Тепер їх висадять на берег, а десь опівночі заберуть, якщо не вранці. Капітан хотів дати їм матроса, проте Руперт подумав, що то буде новий наглядач, і рішуче заперечив.
Домовились про все інше: їм зоставлять їжу, спальні мішки, лопату й кілька ракет, щоб дати знати суднові, коли воно прибуде опівночі.
— Ми можемо й запізнитися, але не турбуйтесь,— мовив капітан, ніби його дивувала їхня цікавість до цього клаптика землі посеред моря.— Ми вас не покинемо.
Вийшли на мокру палубу. Судно злегка хитало, а в теплому ранньому морі, ніби посипаному рожевою пудрою, вони побачили острів. Він був усього-на-всього з квадратну милю завбільшки. Прямо перед ним височіла скеляста гряда, а в глибині бовванів пірамідальний горб.
— Такий маленький? — здивувалась Ніна.— Я думала, він більший.
— Я теж,— признався Руперт.
їх спорядження лежало на палубі. Капітан лаштувався пристати, хоч Руперту здавалося, що вони мчать із скаженою швидкістю. Та біля самих скель судно раптом затремтіло всіма фібрами, легко одскочило, й вода винесла його ніс на пісок.
Спустили дві дошки, Руперт і Ніна взяли речі й збігли по хитких мостинах, згинаючись під тягарем. Одразу ж дошки прибрали, й судно позадкувало в море. Капітан самотньо стояв на палубі, а коли вони йому помахали, швиденько пішов на місток.
— Ну от,— мовила Ніна.— Тепер ми з вами на безлюдному острові, єдиному в Чорному морі.— І змахнувши руками, побігла, залишаючи глибокі сліди на піску.
— Треба б спершу поховати кудись речі,— гукнув Руперт,
Він підібрав лопату, спальні мішки, накинув на плечі важкий рюкзак і, не даючи Ніні пособляти, закрокував угору рівчаком. Ніна одразу ж відстала.
— Еге ж, добре опинитися знову на землі? — весело щебетала вона.
— Вперед! — скомандував він.
— До чого ж я люблю землю! — раділа Ніна.
Руперт зупинився на вершині горба й роздивлявся навколо. Скрізь лише пожухла од спеки трава і хмари птаства, що кружляло над берегом. Де ж йому краще копати?
Хоч все це й скидалося на казку, чомусь здавалося, що саме тут може вирішитись його доля. Коли він знайде хоч уламок античного посуду, його уява надасть цьому уламкові такого значення, що він нарешті вирветься з загадкового кола Дж. Б. Лілла. Зрештою, найбільшого успіху в археології досягли аматори, а варт йому лише захотіти, і він знову стане багатим та зможе зайнятися цим по-справжньому.
Отож, роздивляючись навколо, Руперт почував таке піднесення, ніби в нього раптом виросли крила. Всі тривоги кудись одійшли. Він забув Лілла і Колмена, забув про путівник і загадкове зникнення Федора. Навіть Джо й діти перебували десь на задньому плані. Так, од цього острова багато залежить, і він дав себе заполонити радісним сподіванням.
Вони сховали речі в розколину скелі й почали оглядати острів з якоюсь дитячою наївністю, весь час усвідомлюючи, що вони тут самі, посеред цього теплого зеленкуватого моря; попереду ще цілий день, а може, й ніч на острові. І хоч Руперту дуже хотілося щось знайти, його водночас не полишало веселе почуття, ніби вони просто приїхали погуляти. Ось вони поснідають, потім поплавають та вляжуться на піску проти ласкавого сонця. Та Руперт не міг дозволити собі таку розкіш: він знову згадав про мету, що його привела сюди.
Він так далеко заїхав, щоб одшукати рештки храму Ахіллеса. Може, десь тут, під шаром землі, лежить статуя героя, висічена античним майстром. Треба тільки розібратися, де казка, а де історія. Легенда свідчила, що богиня Фетида 1 подарувала цей острів своєму синові Ахіл-лесу, що він тут жив і пас кіз. Одначе стародавні поганські міфи, в основі яких, напевно, була історія якогось реального героя або воїна, ніколи не пов'язувала Ахілла з морем.