Аврамко, наближаючись до Мартина, удавав дуже сумного і задуманого. Йшов так, що трохи не чолом-кнувся з Мартином.
— Ов! Аврамку, а ви що так ідете, мовби вас заступило?
— Ой, вай, вибачте мені, Мартине! Я такий зажурений, що трохи не вмру. Вже хіба кінець світу буде!
— А це що таке?
— Не можу вам сказати, бо й сам боюся того слова: сам собі не хочу вірити, щоб воно було правда.
— Та говоріть! що таке! — зацікавлювався Мартин.
— А не скажете нікому?
— А де ж би я! Присягну, що ні! Я не такий.
— Ну, я знаю, що не такий ви. То скажу вам під великим секретом, що Петро Рубаха вибирається до Бразілії і все продає.
— Але?! Господи! Що ви кажете?
— Так, так, лише, бійтеся Бога, не кажіть нікому в селі, бо за Петром готово півсела поїхати, а що би я тоді робив?
— Ого! Від мене ніхто того не довідається.
— Ви би мене знищили!
Мартин аж душився з радості, що довідався таку славну новину, а ще більше тим, що корчмареві наробить такого збитка.
Заки Аврамко дійшов до корчми, то вже четвертина села знала про те, що Петро Рубаха вибирається за море.
Люди з того дуже дивувалися, бо знали, що Петрові біда так дуже не допікає. А далі другий та десятий стали міркувати над тим, що воно не конче мусить бути так небезпечно їхати до тої Брандзолії, коли такі люди, як Петро, не бояться їхати. Видно, що там мусить бути ліпше. А чому ж би одному або другому не спробувати щастя? Ану-те розпитати б ліпше!
Стали по одному, по двоє заходити до Аврамка питати, чи це правда. Аврамко спершу викручувався, що нічого не знає. Та коли людей опанувала кор-тячка, порозповідав їм на вухо і під великим секретом те, що вже всі знали. Щодо того, як би до Бразілії дістатися, Аврамко вказував на панка, що за кілька днів мав вернутися з Іванівки.
ПОШЕСТЬ ЕМІГРАЦІЙНА
Панок не шкодував медового свого язика і розказував такі чудасії про Бразілію, що хоч сядь та плач з радості.
Люди кинулись за паспортами, поскладали панкові по десятці на шифкарту і стали спішно збиратися в дорогу. Староста не хотів паспортів видавати, відмовляв, грозив, але те все не помагало. Люди затялися: поїдемо та й поїдемо. Священик говорив щонеділі в церкві, яке то пекло в Бразілії, але ніхто його не слухав, а той, що слухав, йому не вірив.
— От говорить собі, бо йому староста так наказав.
Люди стали випродувати все, але з тим нелегка була справа. Небагато було в селі таких, що мали покладні гроші, небагато було таких, що мали де позичити на купівлю грунту, а найбільше було таких, що, мовляв, купив би, та дрібних дасть Бог!
Через те ціна фунту спала, бо всі "бразілійці" хотіли продавати, а не було кому купувати.
Спочатку зарікалися, що будуть продавати лише своїм людям, але коли стало ясно, що свої не мають за що купувати, то таки звернулися до корчмаря. Ав-рамко, розуміється, не хотів, відмовлявся, присягався, що не має крейцера, але вкінці таки дався упросити, позакуплював грунти запівдарма. Та хоч Петрові заплатив тисячку без п'ятдесятки, то таки гешефт зробив неабиякий. Поїхали до нотаря, попідписували контракти. Корчмар виплачував гроші, причому не забував, розуміється, собі відшибнути, що лише хто завинив йому коли-небудь. Люди були раді, а Аврамко потирав руки.
Петро, вернувши від нотаря, став оглядатися за купцями на решту своєї мізерії: коні, корову і інше. Найтяжче було з коровою Хотів купити різник на заріз. Та Настя і діти як стали заводити за Красу-лею, що їх стільки років годувала молоком, а тепер так жалібно дивилася на них, мовби просилася: "Не дайте мене", то й Петро передумав. Він з досадою відправив різника, а далі каже:
— Ну, то беріть собі з собою до Бразілії!
Коні купив брат Петрів — Максим, на корову нагодився таки господар. А Настя хоч з жалем, з плачем лишила Красулю, все ж таки бодай була спокійна, що корова не йде на заріз.
Так пішла й остання мізерія. Попродали і віз, і плуг, навіть і кожухи, бо в таких краях не буде їх потрібно.
Не треба й казати, що нікого не бралася ніяка робота. Всяке думало лише про дорогу та про нове щастя в новій, далекій країні.
А таки не можна сказати, що весело жилося нашим бразілійцям. Всякому ставало якось сумно, коли подумав, що позбувся прадідівської землиці, якось нудно, що вже й нема якоїсь роботи, якось лячно, що прийдеться забиратися раз назавжди в далеку незнану країну за море, і то тим страшніше, нудніше, сумніше ставало, чим ближча була хвилина від'їзду.
Надійшли радісні Великодні свята. Але й вони ні разу не розвеселили наших бразілійців. Вітали великий празник якимсь незнаним досі смутком.
Ожила земля. Стопилися сніги, з землі стала вибиватися зелена травиця, дерева попускали бруньки, а далі і зазеленіли. Заспівав під небесами жайворонок, а наші бразілійці ходять собі сумні, невеселі. Нічого їм робити. Свого нема вже. Батьківська землиця пішла в чужі руки, а на чужім якось не хочеться робити. Хіба потішаються надією тої незнайомої долі, що їм так гарно змалював зайшлий панок, та й уявляють собі, як хто може, якими то достатками вони заживуть за морем. Але таки не одному гаряча сльоза виступила з ока, коли, вернувши на Великдень з церкви, згадав собі, що то вже останній раз був на такім святі в своїй церкві, коли не застав на своєму столі такої паски, як у інших людей. Вітаючись з сусідами: "Дай, Боже, щасливого другого року",— заминався на слові. А як то буде на другий рік? А хто його дочекає? А де то спочинуть його кості? Чи в святій землі, чи, може, на дні моря.
А вже ж хіба найбільше зі всіх побивалася Настя. Вона мала дуже чутливе серце, любила дуже своїх діточок, любила свою батьківську землицю, свою убогу хатчину, де пережила стільки веселих хвилин, хоч не в достатках, не в багатстві, але в спокої, в л'юбові, серед благословення людського. І Насті від плачу аж очі почервоніли. Вже і сліз не стало. Вона охкає тяженько, хлипає та руки ломить, а сумна-сумна, як та темна осіння нічка. Ні до кого вже і слова не може промовити. Нема в неї ні батька, ні матері, нема з ким попрощатися, хіба з могилками, що на цвинтарі під березою...
ПОХОРОН живих
Хто виїздив з рідного села, та так, що не знає, чи вернеться, той уже собі уявив, що діялося в Мохна-тівці, коли надійшли шифкарти для емігрантів. Першим прийшов з цією новиною панок. Він скликав до корчми "своїх людей" і оповістив їм, що пора в дорогу, бо вже прийшли шифкарти.