— У нас на лірах діти грають, а тут лірами платять.
— Ба, але наша ліра коштує найменше п'ять золотих, а тут — лише сорок вісім крейцерів.
Поки що Петро пішов до пристані. Тут приступив до нього головний агент, що мав з ними їхати до Бразілії, сказав, що корабель виїде не скоріше, як за два тижні, і він уже сам повідомить коли. Значить, треба чекати і проїдати ті остатки, що не проїлося у Львові.
— А що ж буде з тією десяткою, що ми заплатили тому панові в селі за шифкарту? Казав, що тут нам віддадуть.
— Вимагайте в нього. Я ні про що не знаю, ми вас перевозимо задарма аж до Бразілії.
Петро зараз зрозумів, що його обдурили, і морозом його обвіяло, коли подумав, що, може, і в інших справах так само його обвели.
НА МОРІ
Наші подорожні просиділи у Генуї цілих три тижні, бо хоч по двох тижнях прийшов корабель з Бразілії, то, заки полагодив усе, що до дороги потрібне, минув цілий тиждень. За той час бідні подорожні мусіли жити тим, що з собою привезли, бо тут ніде було заробити, та ще й до тутешньої роботи наші люди цілком не надавалися. Хоч господар, де вони помістилися, брав у них дуже помірковану ціну за харч і мешкання, все ж таки небагато лишилося на дальшу дорогу у того, хто небагато привіз з дому. Найбагат-шим був Петро Рубаха, бо мав при собі ще цілих сімсот золотих. Іншим його краянам уже по двох тижнях не стало з чого жити. Над тими бідаками змилувався Петро та й допомагав їм, чим міг.
Надійшов нарешті довгожданий час, головний агент казав усім приготуватися в дорогу.
Було це якраз на свято Петра і Павла. Вже від самого ранку люди збирали свої клунки. А коли все було готове, попрощалися з господарями і потяглися до пристані.
Тут зібралося народу з усіх сторін, як на прощу. Були тут різні люди, що всілякими мовами балакали, а все те покидало рідну землю та тяглося в незнану країну за море, все ради хліба насущного.
Та партія, що трималася Петра, виглядала трохи краще від інших, бо, мешкаючи на свіжому повітрі і харчуючись по-людськи, була здорова. Іншим емігрантам не так легко далася Генуя. Мешкали по різних дірах, їх поприсідали всілякі хвороби. Особливо мучились діти. Тож тепер страшно було дивитися, як бідні люди, змарнілі та чорні від злиднів, несли пожовклих, ледве живих немовлят. Годі було подумати, щоб ці біднятка могли витримати таку тяжку дорогу морську! Але що мали робити? Годі було вертатися ні з чим ні до чого, а залишатись тут теж не було чого. А так бодай дадуть щось їсти на кораблі. Всі йшли сумні, начеб мерці з могил повставали.
На пристані натовп людей великий. Кожне тішиться, біжить, тручає одне одного. А наші бідні люди стоять, не знаючи, в котру сторону повернутися. Агенти бігають, аж попріли, заганяють емігрантів, як пастухи товар, викрикують та перечисляють, чи кого не бракує.
Така робота тяглася аж до вечора. Вже сонце стало хилитися до заходу, коли пригнали емігрантів над берег моря, високо підмурований тесаним камінням. Тут стояв корабель великий, як добра поверхова кам'яниця. З берега закинули на нього міст і нагнали туди людей. Кожне взяло, що мало, і стало ступати по мості. Не одному закрутилася голова, коли глянув з такої висоти на зелені хвилі морські, де гойдався корабель. Люди, як тая хвиля водяна, сунули вперед, пхаючи один одного. Коли вже всі перейшли на палубу, коли стягнули міст до берега, засвистав корабель і рушив спочатку поволеньки, а відтак щораз скоріше на широке море. Емігрантам здавалося, що вже їдуть до Бразілії, та дивувалися лише, що ще багато емігрантів залишилось на березі. Хіба ж тамтих не повезуть до Бразілії? Хіба ті мусять назад вертатися до міста на нужду і горе? Той, хто був на кораблі, хрестився і дякував Богу, що йому вдалося вирватись з того скаженого пекла. Але невдовзі вони помітили ще один корабель вп'ятеро більший, ніж той, що вони на нього сіли. Він стояв на відкритому морі і видався нашим людям велетенською кам'яницею, яку бачили хіба у Відні. Припливши до цього велетня, малий корабель зупинився, обслуга закинула великий поміст на той більший корабель і стала туди людей переганяти. Тут треба було йти вгору так високо, що кіньми ледве чи виїхав би туди.
На помості нового корабля було просторо, ніби на якім великім майдані. Відтак той менший корабель вернувся назад до берега. Він був лише на те, аби перевозити людей з берега на того велетня, що сам не міг підплисти аж під берег. Тепер стали моряки показувати людям, куди їм подітися. З помосту йшлося начеб до льохів по сходах. Тут під помостом була велика просторінь, освітлена кількома лампами, що висіли під стелею, бо світло зверху туди не доходило зовсім. Навколо стін висіли одна над одною лежанки для спання. До них треба було лізти по драбинці. Але людям не хотілося ще спати. Кожний хотів якнайдовше дивитися на світ Божий. Повиходили назад на поміст і там стояли, поки не смерклося.
Тим часом корабель менший повертався кілька разів, заки поперевозив усіх людей, що мали їхати до
Бразілії. Аж пізно вночі все втихло, лише сторожа моряків снувала на помості, виконуючи свою службу. Люди повилазили на свої лежанки, та не могли отямитися, що з ними робиться. Ранесенько заворушилось все на кораблі. Побудили людей і стали розділювати між ними теплу юшку. Кожне дістало бляшану посудину і ступало до кухні, де кухарі орудували великими ополониками.
За той час начальник корабля, що його звуть капітаном, дав знак рушати в дорогу. Заскреготіли ланцюги, витягаючи з дна морського якоря — великі залізні потрійні гаки, що їх закидають на дно морське, аби корабель стояв на місці; засвистіла знову машина, зашуміли колеса й труби, і корабель став сунутися, мов гуска, по спокійній поверхні моря.
Прощай, земле! Не один вже не побачить тебе ніколи та складе свої кістки на незмірянім дні морськім на вічний спочинок. Люди вийшли всі на поміст і дивилися на Геную, що все меншала в їх очах, хоч сходяче сонце яскраво освітлювало своїми червоними проміннями блискучі дахи домів і веж костьолів. А перед ними незміряне море, синя вода, легко хвилююча, без кінця і краю.
Та годі розказати, що наші переселенці робили щодня за весь час своєї подорожі. Петро, що досі не втрачав своєї сили волі, не піддавався злидням, опікувався своїми земляками, тепер побачив, який він маленький і слабосильний супроти такого велета, яким є море. Досі була гарна погода, що тривала цілий тиждень. Люди чули себе здивованими і веселими, бо живилися добре, і просиджували цілими днями на відкритому повітрі на помості. Правда, що вночі треба було лежати в задусі на лежанках, але ночі не довго тривали. Проїжджаючи попри зелені береги Європи, люди мали нагоду приглянутися до гарних портових міст, куди корабель заходив за всілякими потребами. Перепливли так поміж великі гори-сті-ни, що звуться Гібралтар. Відтак випливли на велетенське море, що зветься океаном Атлантичним, він розмежовує Європу і Африку від Америки. За кілька днів дехто став переживати. Капітан корабельний часто поглядав на небо і давав накази корабельній службі, але наші люди того не розуміли. Надвечір хвилі щораз більше підносилися і під силою вітру били в боки корабля. Капітан наказав людям піти на лежанки під поміст, бо наближається буря. Небо вкрилося чорними, як смола, хмарами, кругом загуркотіло, як у велетенському котлі, показалися блискавиці, а далі стали бити страшні оглушаючі громи. Люди позалазили в свої кутки. Зчинився плач, хоч вони боялися голосно плакати. Зверталися щиро до Бога, щоб їх уберіг від видимої смерті. Спустили якори в море і зупинили машину. Але корабель кидало на всі боки так, що не можна було на ногах устояти.