— Не візьмемося до жодної,— каже Петро, що і тут був проводирем,— не наша вина, що не можемо йти на колонію. Нам вдома обіцяли, що уряд буде нам їсти давати, доки доробимося першого збору.
— Та воно так,— пояснює агент,— але за те треба буде відтак заплатити урядові.
— Як то заплатити? — обзиваються емігранти гуртом.— То якби нас тут так зо два роки держали, то хіба би до смерті не виплатився!
— А воно таки такі Та й за грунт, що вам дасть уряд, треба буде опісля заплатити.
— Ви, паночку, не брешіть! — каже Петро.— Бо на таке ми були б і кроку не рушили. Нам виразно говорили, що дорога і грунт — задурно.
— Дорога то задурно, але щоб іще грунт, то вибачайте! Правда, що тепер від вас плати за грунт жадати не будуть, аж як доробитеся, але з того слід платити дев'ять процентів.
— То нас обдурили! — закричали емігранти.— Ми нашої кривди не подаруємо.
"Коби так мої грошики були, я б собі купив де-небудь грунт, але тепер все пропало!" — подумав Петро.
Було це на подвір'ї дому еміграційного. Народу було зо дві тисячі. По такій несподіваній вістці зчинився страшенний крик. Народ заворушився і агента, що їм
таке доповів, трохи на шматки не рознесли. Агент, побачивши таку бучу, утік чимскоріш за браму і зачинив її за собою на ключ. Люди стали добиватися до брами, гримати п'ястуками, копали ногами, але даремний труд, бо брама була міцно залізом кована.
— Злодюги, оциганили, ошукали нас! — кричали люди.— А тепер заперли нас тут, як у криміналі!
Жінки голосили, як за рідною мамою. Петро опам'ятався першим. Він виліз на якусь скриню, що тут стояла, і закричав щосили:
— Люди, краяни! Заспокойтеся! Щось вам скажу. Натовп став утихати, крики були щораз рідші,
а згодом і все стихло.
— Криком нічого не зробимо,— каже Петро.— Хоч би ми й рознесли ту дрантиву буду, хоч би ми вийшли з тих мурів, то куди подінемося, коли навколо вода? Моря не перепливеш! Треба тут щось радити. Я гадаю так: ми тут не самітні, є тут хтось, хто нас сюди прикликав та й постоїть за нас. Таж тут панує наш найясніший цісаревич Рудольф. Отже, виберім депутатів і пошлім до нього, а він певно обстане за своїм народом.
— Добре, добре говорить,—закричали всі.— Ходім до нашого щсаревича, нашого тата!.. Дай йому, Боже, довге панування! Вибираймо депутатів. Стали називати то одного, то другого. Розуміється, що всі згодилися. Між вибраними був і Петро, його тепер мало на руках не носили, що таку розумну подав раду. Петро дав знак рукою, щоб затихли, і говорив далі:
— Мені здається, що той панок, що отут від ранку морочить нам голови, то таки галицький гендляр.
— Шельма! Ми йому кості потрощимо!
— Він мусив знюхатися з тими сорокатими чортами на нашу згубу, та й тепер хочуть нас заманити на службу.
— Кривда нам, кривда! — загула громада.— Підем
'/220"
563
поскаржитися, а щоб нам до самого цісаря довелося йти пішки, то не подаруємо.
— Я гадаю, що наша буде правда,— каже Петро.
— Але як звідси вийти? — каже хтось.— Ану виломім браму.
Народ розступився, стали зносити велике каміння, що тут лежало, дехто побіг за сокирами.
— Стійте! — каже Петро.— Вони нас і так випустять, лише будьте тихо.
Петро зліз з скрині і, підступивши до брами, застукав кулаком:
— Гей! Є там хто? Обзивайся!
— А чого вам треба? — питає агент за брамою.— Коли так будете грозити, то хоч би там поздихали, нікого не випустимо!
— А бодай ти перший здох,— каже Петро.— Пускай нас лише трьох, щоб переговорити.
Панок порадився з іншими, а відтак відхилив хвіртку, і трьох людей вийшло за браму.
— Ви і ваші спільники обдурили нас. Ви казали, що дістанемо грунт задарма, скільки хто схоче, а тепер кажете, що і за гроші ніхто не дістане.
— Як вам хто так говорив, то чіпляйтеся його; воно так є, як я вам кажу! Тепер на грунт не можна, бо війна, треба поки що так заробляти, бо відтак не відробишся за те, що проїси.
— А то все шайхрайство велике! — каже Петро.— Ми вам покажемо, як бідних людей дурити!
— Не знати, що мені зробите?
— Ми ідемо до нашого цісаревича скаржитися.
— Ха-ха-ха! — зареготав агент.— Хіба ви подуріли? Який цісаревич? Хто вам таку байку сказав?
— Як то? Або ж то Брандзолія не належить до нашого цісаря австрійського?
— От мали би-сьте розум! Подивіться, чи то австрійське військо?
Саме тоді надійшов відділ якогось сорокатого війська, що стало саме проти брами і понаставляло гвери, як до стрільби.
Петро і його товариші стали, мов громом приголомшені.
— От майте розум,— обізвався агент,— бо вас усіх перестріляють до ноги, коли будете бунти заводити. Тут є інше панування, і мусите робити так, як вам кажуть. Треба буде піти попрацювати, а потім уже грунт дістанете.
Петро вернувся за хвіртку.
— Люди добрі, краяни, пропали ми! Нас обдурили! Тут інший край, інше панування, тут нема нашого цісаревича, тут не Австрія!
— Зрадили нас! — ревла громада.— Ми їх усіх переб'ємо.
— Не зробите того! — каже Петро.— От за брамою стоїть компанія того чортового війська з гверами, то всіх нас постріляють, коли будемо бунтуватися. Гей
. там! Відкривайте браму.
Брама відчинилася, і бідні емігранти побачили військо. Що ж проти нього зробиш голіруч?
Всіх узяла розпука. Чоловіки проклинали, жінки заводили і рвали собі волосся з голови, діти плакали. Розійшлися по своїх квартирах. Військо стояло під брамою цілу добу, поки народ не втихомирився. Кожний став себе потішати, як міг.
, — Ну, як треба працювати, то попрацюємо,
або то ми вдома панували?
Сиділи емігранти в тім домі цілий тиждень. Давали їм добре їсти, аби їх заспокоїти. Кожне привикло вже до того і освоїлося з своєю долею. По тижні поприїздили знов ті сорокаті панки і при допомозі агента стали людей вибирати, розділювати. Згода була всюди однакова. Треба було йти на службу аж на два або три роки по шістсот рейсів для хлопців, а по триста рейсів для жінок за день. На наші гроші виносило то по шістдесят і тридцять крейцерів. З того треба було живитися і мешкати. А що емігрантам годі було самим заходитися коло варіння і ставити собі хату, то пани брали те все на себе і за це стягували собі з платні по двісті рейсів (двадцять крейцерів) від одного чоловіка. У кого була жінка і двоє дітей, то брали на днину дев'яносто крейцерів, а йому віддавали вісімдесят крейцерів.