На дні колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навіть у вухах дзвеніло.
Бухтик ліг на рушник, який так і забув повернути Сергійкові, укрився курточкою і вдоволено зітхнув.
Високо над ним тремтіла самітна зоря.
"Напевно, від холоду тремтить, — вирішив Бухтик. — чи від того, що нікого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечінь..."
А от він, Бухтик, ні в яку далечінь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергійко, Олині вірші — чого ще бажати водянику? В нього навіть два будиночки тепер є! Один в затоні, інший ось тут, в колодязі.
— Ні, все-таки життя — добра річ, — мрійно промовив Бухтик. — Прекрасна річ!
Після цих слів він повернувся обличчям до стіни і через якусь мить заснув.
"РЯТІВНИКУ МІЙ РІДНИЙ!"
Зранку першими заметушилися кухарі.
— Щось дуже погано почала йти вода, — повідомили вони дядю Костю. — А нам треба посуд вимити після сніданку. Та й до обіду час готуватися.
— Зараз дізнаємося, в чому річ, — відказав дядя Костя і зник за дверима водокачки.
Тут його розшукала тьотя Клава.
— Вмиватися нічим, — повідомила вона з порога. — А діти вже прокидаються.
Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було ніколи. Він гарячково порався біля насоса.
— Так ти мені скажи: буде вода чи ні? — не дочекавшись відповіді, запитала тьотя Клава.
— Та буде, буде, — запевнив її дядя Костя. — От тільки невідомо, коли саме...
— Як це — невідомо? — наповнюючись гнівом, перепитала тьотя Клава. — Для чого ж тебе тоді тут поставили?
— А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить!
Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудів, задеренчав, неначебто автомобіль, котрий долав високу гірку.
Дядя Костя квапливо вимкнув його.
— От бачиш — з насосом все гаразд. Думаю, щось трапилося з подачею води. Чи то колодязь сухий, чи то фільтри засмітилися. Треба б негайно туди навідатися, ось що. А хто це зробить — ти, чи що?
— Що ж, коли треба, то й полізу, — рішуче вимовила тьотя Клава і подалася до колодязя.
Проте, уважно оглянувши бетонований зруб, тьотя Клава помітно охолонула. Ширина зрубу для неї явно не підходила. До того ж колодязь видався їй таким темним і глибоким, що вона мимоволі відсахнулася.
— Не знаю, хто сюди полізе, але щоб вода мені була негайно! — сказала вона. — Який же ти знавець, коли через тебе діти ходитимуть замурзаними?!
Дядя Костя образився не на жарт.
— При чому тут я? — вигукнув він. — Коли хочеш знати, я зробив все, що в моїх силах. Проте я всього лише слюсар. А тут без водолаза робити нічого.
— І знати нічого не хочу, — відрізала тьотя Клава і пішла до санаторію. Дорогою докінчила: — Але щоб вода була, чуєш?
— Та чую вже, чую, — пробурчав дядя Костя.
Звичайно, дядя Костя зробив все, що було в його силах. Лишилося лише полізти в колодязь і подивитися, чи не засмітилися фільтри. Проте без напарників, котрі б опустили дядю Костю в колодязь, а затим витягли його звідти, не обійтися. До того ж треба було лізти в холодну і глибоку воду, а дядя Костя навіть не вмів як слід плавати. Отож він би з більшим задоволенням поліз в вогненну піч, аніж в цю непевну, темну глибину.
Він присів на зрубі злощасного колодязя і гірко засумував.
— Ти що, забув, що потрібна вода? — гукала з санаторного порога тьотя Клава. — Чого ж ти там розсівся?
— Вода потрібна! — і собі вигукували кухарі. — Діти без обіду залишаться!
Проте дядя Костя лише рукою махав у відповідь і сумував ще більше.
За цією сценою з великою цікавістю спостерігала трійка друзів, котра тільки-но зібралася під ялиною.
— Підемо подивимося, що там трапилося, — запропонував Сергійко. — Може, зламалося щось?
Вони підійшли до дяді Кості і Вітько поцікавився:
— Щось зламалося, еге ж?
— Ніби все гаразд, — сказав дядя Костя. — Напевне, вся справа в фільтрі. Засмітився, мабуть.
Дядя Костя був настільки засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика ані найменшої уваги. А, може, він дещо чув про спектакль і, як інші, думав, ніби Бухтик — переодягнений хлопчик.
— Бач, всім вода потрібна, — невесело жалівся він хлопцям. — Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи ні — це нікого не цікавить.
Бухтик тим часом схилився над зрубом колодязя. І зненацька, ніби його хтось підштовхнув, зник в темному отворі. Через мить в глибині колодязя пролунав гучний сплеск.
Дядя Костя підстрибнув, немовби його ошпарили.
— Що? Га? Упав? — він кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги його зависли в повітрі, і загукав: — Хлопчику, чуєш? Ти живий?
Йому ніхто не відповів. Лише далеко внизу дрібненькими брижами хвилювалася темна вода.
І тоді дядько Костя вирішив, що все пропало. Він охопив руками голову і стрімголов кинувся до водокачки.
— А-а! — кричав він. — Це через мене хлопчик упав! Рятуйте!
І невідомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядька Костю.
На крик слюсаря вже спішила перелякана тьотя Клава.
Коли дядько Костя знову з'явився на порозі водокачки з великим мотком вірьовки в руках, Бухтик сидів на зрубі і простягав Сергійкові мокру, зіжмакану піжаму, рушник і жмуток водоростей.
— Я ж не знав, що там є фільтр, — засоромлено пояснював він, — Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве відідрав...
— Тепер зрозуміло, чому не працював насос, — сказав Сергійко і квапливо, аби ніхто не побачив, закинув піжаму і рушника подалі в кущі.
— Потім заберемо, — пошепки сказав він другові.
Дядько Костя з радощів накинувся на Бухтика, мов шуліка на курчатко, і стис його в міцних слюсарських обіймах.
— Яке щастя! — схвильовано бубонів він. — Ти живий, живий! І яким лихом тебе занесло туди?
І знову так стиснув Бухтика, що в того аж кісточки затріщали.
— Сергійко, рятуй! — простогнав Бухтик. — Ой, рятуй же мене!
Сергійко хоробро кинувся на допомогу другові. Проте вийшло ще гірше — дядя Костя заодно прихопив і його.
— Та пустіть же нас! — з усіх сил боронився Сергійко. — Ви краще насос включіть!
При згадці про насос дядя Костя одразу ж вгамувався.
— Я вже сто разів його включав, — сумно сказав він. — Все одно не працює.
— А ви спробуйте ще раз, — порадив Сергійко. — Один-однісінький!
Дядя Костя стенув плечима. Все ж пішов до водокачки і натис на кнопку.