Та ось пройшов день, і вечір, і ніч промайнула — а Бухтика все ще немає. Невже з ним щось скоїлося?
Барбула мерщій вибрався з своєї домівки. День мав бути спекотним і безхмарним, і коли Бухтик не повернувся... Ні, геть всі похмурі думки!
"Я МОЖУ БУТИ ВИДИМИМ"
Відштовхуючись від замуленого дна, Барбула стрімко плив проти течії в той бік, де стіною стояв густий верболіз. Неподалік від нього, на схилі підводної ковбані, була Бухтикова хатка.
"Хоч би нічого з ним не трапилося, — билася в Барбулиній голові одна-єдина думка. — Хоч би нічого не трапилося!.."
Все ж на першому повороті, біля дитячого садка рибок-мальків, він змушений був загальмувати.
До ворітець дитячого саду, куди вхід дорослим рибам був суворо заборонений, обережно підкрадалася Зубатка, стара щука-злодійка. Вона пильно стежила за одним мальком, який надто відірвався від своїх товаришів. Ось злодійка завмерла перед нещадним кидком, ще мить...
— Ану стій, Зубатко! — вигукнув Барбула. — Не руш! Ти що це собі задумала?
Від грізного голосу водяника щука дрібно затремтіла і улесливо заметляла хвостом.
— Нічого я не задумала, чесне щуче слово, нічого, — скоромовкою зацокотіла вона. — Я всього лише в гості пливу. До Омаші, вашої старшої доньки.
— Ти мені не крути хвостом, — зупинив її Барбула. — Де Омаша, а де дитячий садок. Ти що ж собі думаєш — закон не для тебе писаний?
— Для мене, для мене, — заторохтіла Зубатка. — Тільки ж горе в мене: так заболів передній зуб, так закрутив, що навіть в очах потемніло. Ось і запливла помилково не туди. Велике вам спасибі, що вчасно зупинили, а то б зовсім заблудилася.
— Гляди ж мені! — суворо застеріг Барбула. — Коли ще хоча б раз побачу тебе в цих місцях — не лише передній, але й інші зуби заболять... Ану, геть звідсіля!
Зубатка, задоволена тим, що відбулася легким переляком, майнула востаннє хвостом і щезла в підводних заростях.
А Барбула вмить забув про неї. Йому з думок ніяк не виходив Бухтик.
Добрий син у нього, нічого не скажеш. Веселий, цікавий до всього, а вже витівник! Недарма ж по всіх усюдах про нього йде слава як про винахідника, рівного якому в підводній країні ще не було.
Зовсім недавно Бухтик, наприклад, змайстрував підводний телефон. Піддивився в людей, котрі зводили величезні будівлі біля затону — і змайстрував. І навіть проклав першу телефонну лінію від свого помешкання до батьківського будинку... Все було б чудово, та, на жаль, про це дізналася старша дочка водяника Омаша. А дізнавшись, здійняла такий крик, такий вереск, що Барбула поспішив перенести свій телефон до її хати. З того часу бідний винахідник позбувся спокою, його телефон не вгавав ні вдень ні вночі. Дійшло до того, що Бухтик став ночувати у батька...
Коли Барбула нарешті дістався до синового дому, сонце піднялося високо над затоном.
— Агов, Бухтику! — закричав батько. — Ти дома?
Йому ніхто не відповів.
За звичай з раннього ранку до пізнього вечора в Бухтиковому помешканні чулися шипіння свист та інші незвичні для підводних жителів звуки Але зараз навколо панувала така тиша, що в Барбули від поганого передчуття завмерло всередині. Невже з сином і справді щось скоїлося?
Він переліз через кам'яну загороду і зазирнув у вікно. Але всередині було темно, і роздивитися, що там твориться, не вдалося.
Тоді Барбула обійшов навколо будиночка і постукав У двері.
Мовчання.
Барбула хотів було стукнути кулаком, щоб вийшло голосніше, проте вчасно згадав, що з того вийшло минулого літа. Тоді він також кілька разів грюкнув кулаком, а у відповідь гримнуло так, що про це й тепер згадувати не хотілося.
"А раптом сьогодні буде те ж саме?" — подумав він і на всяк випадок проказав заклинання, яке, хоч і не завжди, все ж допомагало йому уникнути всіляких неприємностей :
Нещадний звір,
Лихий вогонь,
З води
Іди
На оболонь!
Зненацька двері захиталися і стали потроху відчинятися самі. На всякий випадок Барбула відскочив убік і припав до замуленого дна.
Проте цього разу ніщо не гримнуло.
Господар затону обережно підняв голову і вгледів сина. Бухтик сидів на колоді неподалік від порога і, підтримуючи рукою підборіддя, дивився прямо перед собою. Так було завжди, коли він думав про щось важливе.
Барбула з полегшенням зітхнув: Бухтик живий-здоровий і даремно він так хвилювався за нього.
— Де тебе носило стільки часу? — приховуючи радість, суворим голосом запитав господар затону.
Бухтик повільно перевів погляд на батька.
— Там, куди ти мене посилав. Проходь, сідай.
Проте Барбула проходити не дуже квапився.
— Мені й тут непогано, — відказав він. — Обридли твої вічні вибухи і грюкіт... Я й тут посиджу.
Бухтик важко зітхнув.
— Зараз мені не до вибухів, — сказав він. — Зараз в мене справи куди важливіші.
— А що то за справи? — насторожився Барбула.
— Так... Думки всілякі.
Думок Барбула не лякався. В усякому разі, він знав, що вони не обпікають і не кидають господаря затону обличчям в підводну жаливу... Тому він сміливо зайшов у будиночок сина і присів поруч з ним.
— Ну, розповідай, що ти там виходив, — наказав він. — Надовго ці діти приїхали?
— Надовго, — знехотя відказав Бухтик. — Вони й самі не знають наскільки.
— А що вони робитимуть?
— Лікуватимуться.
— Лікуватимуться? — перепитав Барбула. — Тільки й того?
— Ну... ще відпочиватимуть.
— Що ж, це не так небезпечно для нас, — з полегшенням зазначив Барбула. — Нехай відпочивають собі на здоров'я. Тільки б не потикались до затону. А ще що ти там бачив?
Бухтик наморщив лоба.
— Багато чого, — сказав він. — Що саме тебе цікавить?
— Все. Чоботи, наприклад. Такі, як у мене біля порога. Є в них щось подібне?
— Таких, як у тебе, я не бачив.
— То ж бо й воно, — задоволено посміхнувся Барбула.
— Чоботи там лише цілі, — продовжував Бухтик, і від цієї новини обличчя водяника видовжилося. — Ще там є всілякі сандалії, пантофлі, капці.
— А етикетки там є? — запитав батько. — На котрих заморські риби намальовані. Особисто я сумніваюся в цьому.
— Їх там скільки завгодно. На звалищі валяються. Разом з консервними бляшанками.
— Он як... — знічено мовив Барбула. — А дзеркала там є?
— В кожній кімнаті, — відказав Бухтик. — А кімнат там, між іншим, сила-силенна.