Панни зістались самі в кабінеті свого небожа.
Ядвіга і Юзефа звеліли зробити собі ванну. Вони думали помолодшати од того за ніч і вранці таки доконати Прушинського та Хшановського.
Молодиці нагріли окропу, налили ванни. Старі панни причинили двері в кабінет, але коло дверей не було ні ключа коло замка, ні защіпки.
— Ой сестро! Чи ти бачиш! Коло дверей нема ні ключа, ні защіпки. А що, як паничі схотять підглядати у двері,— сказала Юзефа.
— Еге, та ще й двері одхилять,— сказала Ядвіга,— треба якось підперти двері.
Панни взяли стола й поставили під дверима, на столі поставили скриню, а на скрині стілець.
— От теперечки, сестро, зовсім безпечно! — сказала Юзефа.
— Ще не все! Треба заткнути дірочку у замкові. О, я знаю тих паничів,— сказала Ядвіга.
— Невже,— сказала Юзефа, плеснувши в долоні.
Ядвіга знайшла шматок вати, й обидві панни пообтикали кругом замок і забили дірочку.
Паничі хотіли їхати додому, щоб утекти од тіток Ястшембського, але надворі була така завірюха, що зовсім позамітала шляхи. Всі мусили зостатись на ніч.
— Ну, приніс же чорт моїх тіток,— сказав Ястшембський до паничів,— не вдалося погуляти.
— Та ще вони ж рознесуть по всьому повіті про наш дикий бал,— бідкався Хшановський.
— Хіба посватай будлі-котру, то мовчатимуть,— сказав Прушинський.
— А вже мені так достанеться од їх,— обізвався Ястшембський.— Вони мають претензію на опікунство надо мною й дуже люблять читати мені гидкі нотації.
Другого дня, чим світ, гості повтікали додому од пан-нів. Панни дурно купались у ванні до півночі.
— Стасю! — почала Ядвіга на самоті з небожем, за самоваром.— По смерті твоєї матері, а нашої покійної сестри, я й сестра для тебе все одно, що рідна твоя мати; що то за компанія, що то за бал був у тебе?
Стась мовчав і тільки колотив ложечкою чай. Він сподівався дістати од тіток двоє сіл після їх смерті.
— Що скажуть наші сусіди! Та тобі ж доведеться женитись! Тобі треба вважати на свою репутацію,— знов почала тітка.
— Моя дорога тьотю! Я ж не панна, а панич...— сказав Стась та й замовк.
— Так, серце Стасю! Але ж ті мужички, ті молодиці! Та Василина в золотих квітках! А чого мені наговорила Василина вчора! Чи ти чув?
Стась мовчав, як школяр перед директором.
Після чаю Стась мусив сто раз перецілувати у тіток руки ще й їхати з ними до костьолу. Після служби тітки зайшли до ксьондза й завели туди Стася. Стась скорчився, зморщився перед ксьондзом, як дуже покірна овечка, поцілував його у руку й мусив провадити дуже пісну церковну розмову, підбираючись під клерикальний тон своїх тіточок та пісний тон ксьондза.
"Але ж двоє сіл, двоє сіл! — думав Стась.— За це варто витерпіти од тіток усяку муку".
IV
Чутка про дикий бал у панському дворі пішла по селу й нікого не здивувала, пішла й по близьких селах, дійшла й у Комарівку до Василининого батька. Паляник стривожився.
На різдво Василина одпросилась в Ястшембського у гості до батька.. Ястшембський пустив її, ще й заплатив вперед усі гроші за рік, наказавши вернутись того ж таки дня.
Василина прийшла до батька гарно вбрана. На ній була дорога юбка, дорога спідниця, чудова тонка сорочка з вишиваними рукавами, добре намисто з дукачами, квітки, стрічки, та все не прості, а дорогі. Василина стала чогось схожа на панну.
Привітавшись до батька, до матері, до сестер, вона поздоровила їх з святками й скинула свиту. Мати аж плеснула в долоні. Серед хати стояла Василина, як маківка. Дорогі квітчасті убори, стрічки та квітки так і засяли на всю хату.
— Чи це ти, Василино, посправляла собі одежу за свої гроші? — спитала мати.
— Ні, мамо, за свої гроші я купила собі тільки добре намисто. Це все справив панич,— сказала Василина.
— Гляди лиш, дочко, стережися,— сказав батько,— за журавського посесора ходить недобра слава. Він тобі недурно справляє таку дорогу одежу.
— Нехай справляє, коли гроші має. Хіба він тільки мені справляє? Він справляє й другим наймичкам,— сказала Василина.
— Мені розказували журавці за твого пана таке, що й не годиться казати,— говорив Паляник.— Ти, Василино, добре зробиш, як одійдеш од пана.
Василина затрусилась і зблідла.
— Чого ж мені од його одходити, коли мені в його добре,— тихо промовила Василина, опустивши очі додолу.
Мати подивилась на її панські білі руки й засмутилась.
— Кидай, Василино, пана та вертайся додому,— сказала мати,— обійдеться й без служби.
— А де ж я наймуся? У мене нема кожуха, нема й доброї свити,— сказала Василина.
— Заробиш на буряках, то й справиш собі кожуха,— сказала мати,— а до пана ми тебе більше не пустимо.
Василині одразу стала немила батькова хата, став немилий батько, немила мати. Вона ледве вдержала сльози.
Мати почастувала дочку, поставила на стіл полудень, внесла миску яблук. Василина ні до чого й не доторкнулась. Вона сиділа на лаві бліда, як стіна. Мати розпитувала її за пана, за його наймичок. Василина ледве обзивалась словом.
Надворі сутеніло. Василину брала журба. Її тягло в Журавку. Вона згадала чудове лице, чудові губи Ястшембського й не могла довше сидіти в батька. Мати говорила з нею, сестри розпитували, а її думка все літала коло милого.
Перед вечором Василина почала прощатись. Батько не хотів її пускати.
— Піду! — сказала Василина.— Посесор звелів мені вернутись сьогодні, він оддав гроші вперед за рік.
— Не йди, дочко. Щось недобре чує моя душа. Покинь службу та зоставайся дома,— говорила мати.
— Піду, мамо! — сказала Василина.
Василина почувала, що не може зостатись дома. Вона почутила, що кохання залило всю її душу, що вона не може прожити без Ястшембського ні одного дня.
Паляник глянув на гроші, що принесла Василина. Грошей було треба. Приходив час платити податі.
— Не йди, дочко,— сказав батько,— ти така молода, а про панича недобра слава йде.
— Я, тату, не дитина,— сказала Василина, надіваючи свиту.
— Та як же ти підеш проти ночі, та ще через ліс? — бідкалась мати.
— Перейду ліс завидна,— сказала Василина, хапаючись.
Якби батько силував Василину зістатись, вона б, здається, втекла з дому.
Вона швиденько попрощалась і побігла з двору. Мати тільки важко здихнула.
Василина не йшла, а бігла. Якби вона мала крила, вона б летіла. Надворі поночіло. Вона перейшла половину лісу, а надворі вже зовсім смеркалось. Темна зимня ніч впала на ліс. Дерево сумно чорніло на білому снігу. В лісі було тихо й сумно. Василина йшла, неначе нічого не бачила. Вона перейшла ліс, вийшла на поле, вкрите снігом, як білим полотном, й вгляділа далеко-далеко на горі світло в панських вікнах. Те світло неначе обігріло її й розвеселило.