Найулюбленішою темою були реформи в країні після перемоги.
– Ну, ми переможемо, а далі? – починав Гавар.
І кожен висловлював свою думку, бо перемогу вважали викінченою справою. Вони поділилися на два табори. До табору Шарве, де проповідували ебертизм, – приєдналися Логр і Робін. Флоран, який увесь час плекав гуманітарні мрії, вважав себе соціалістом і спирався на Лакайля та Олександра. Що ж до Гавара, то він не заперечував проти насильства; але через те що йому часом дорікали за його власне багатство, глузували з цього, то він сердився і називав себе комуністом.
– Слід зробити грунтовну чистку, – вимовляв Шарве уривчасто, мов рубав сокирою. – Стовбур дерева гнилий, треба його зрубати.
– Атож, – підхоплював Логр, устаючи, щоб здаватися вищим, і задіваючи горбом перегородку, яка починала дрижати. – Все полетить до біса, я вам кажу... А там побачимо!
Робін схвально кивав головою, його мовчанка ставала радісною, коли пропозиції набирали революційного забарвлення. При слові "гільйотина" очі його ставали зовсім ніжними; він примружував їх, немов бачив перед собою знаряддя кари, і це зворушувало його. Мовчазний Робін тихенько терся підборіддям об головку свого ціпка, невиразним бурмотінням висловлюючи своє задоволення.
– А проте, – зауважував Флоран трохи сумним, голосом, – хоч ви і зрубаєте дерево, однаково треба зберегти насіння... Я, навпаки, гадаю, що й саме дерево слід залишити, прищепивши йому нові життєві сили... Політичну революцію, як бачите, вже здійснено; тепер треба подбати про трудящого, про робітника; наш рух мусить бути тільки соціальним, і я не повірю, щоб нам вдалося зупинити народ, коли він захоче взяти своє. Народ утомився, він вимагає своєї частки!
Ці слова захоплювали Олександра, його добре обличчя сяяло, коли він запевняв, що народ справді втомився.
– І ми вимагаємо своєї частки, – додавав Лакайль погрозливо. – Всі революції були на користь буржуїв. Досить з них. У цій революції вже настане наша черга!
Тут виникала незгода. Гавар пропонував загальний переділ усього, Логр заперечував, кажучи, що не шанує грошей. Тоді Шарве, покриваючи гамір гучним голосом, вів розмову сам:
– Егоїзм класів – одна з найміцніших твердинь тиранії. Погано, якщо народ буде егоїстом. Коли нам він допоможе, то дістане свою частку... Чого мені битися за робітника, якщо він не хоче битися за мене? Та, власне, не в тому річ! Потрібно буде не менше десяти років революційної диктатури, щоб привчити таку країну, як наша Франція, користуватися волею.
– До того ж, – додавала рішуче Клемане, – пролетаріат ще не дозрів, ним треба керувати.
Вона рідко вступала в розмову. Ця серйозна висока жінка, одна серед чоловіків, слухала розмови на політичні теми з серйозним, професорським виглядом. Прихилившись спиною до перегородки, вона пила маленькими ковтками грог, раз у раз поглядаючи на співрозмовників. Брови її хмурились, ніздрі роздувалися; ці мовчазні знаки згоди чи заперечення доводили, що вона все розуміє і має цілком певну думку про найскладніші речі. Час од часу Клемане скручувала цигарку, пускала кутиком рота тоненькі струмені диму і прислухалась уважніше. Здавалося, що вона є арбітром дебатів і по їх скінченні має роздати учасникам нагороди. Клемане, мабуть, вважала за краще залишатися жінкою і утримуватись від висловлювань, гадаючи, що не личить їй розпалятись, як чоловікові. Тільки під час гарячої суперечки вона кидала якесь зауваження або робила висновок, що складався з одного слова; на думку Гавара, вона могла заткнути за пояс навіть самого Робіна. В глибині душі конторниця вважала себе набагато розумнішою від цих панів. Вона відчувала повагу тільки до Робіна, часто подовгу дивилась на нього великими чорними очима, милуючись його мовчазністю.
Флоран, як і всі інші, не звертав уваги на Клемане. Для них вона була чоловіком. Їй так енергійно трясли руку, що могли вивихнути плече. Якось Флоран був присутній при славнозвісному зведенні грошових рахунків. Клемане одержала платню, і Шарве хотів позичити в неї десять франків. Але вона відмовила, говорячи, що спочатку їм треба зробити розрахунок. Вони жили на правах вільного подружжя і грошової незалежності: кожне з них акуратно оплачувало витрати. За таких умов, казали вони, ніхто з них нічогісінько не винен другому і не стає рабом другого. Плата за квартиру, за харчі, за прання білизни, за дрібні розваги – все це у них записувалося, підраховувалось, і потім підбивались підсумки. Того вечора Клемане, перевіривши рахунки, довела Шарве, що він уже винен їй п'ять франків... Після цього вона видала йому десять франків і сказала:
– Запам'ятай, що тепер ти винен мені п'ятнадцять франків... Ти повернеш мені їх, коли одержиш за уроки маленькому Легюдьє.
Коли кликали Розу, щоб розрахуватися, кожне з них виймало з кишені по кілька су, що припадали по рахунку. Шарве жартома навіть називав Клемане аристократкою за те, що вона замовляла собі грог; він казав, наче його подруга хоче його принизити, даючи зрозуміти, що він заробляє менше за неї. Та воно так насправді і було, і в сміху вчителя звучав протест проти цього вищого заробітку, бо це принижувало його, хоч він і проповідував теорію рівності чоловіка й жінки.
Хоч суперечки і не призводили ні до чого, зате приємно хвилювали всю чесну компанію. З кабінету долинав страшенний гамір; матове скло перегородки бряжчало, як барабанна шкура. Часом галас цабував таких розмірів, що Роза, наливаючи за прилавком чарку якомусь блузнику, схвильовано повертала голову, незважаючи на свою флегматичність.
– Ну, мабуть, побилися! – казав блузник, ставлячи порожню чарку на прилавок і втираючись тильною стороною руки.
– Не страшно, – спокійно відповідав Лебігр. – Пани розмовляють.
Лебігр, дуже суворий у ставленні до інших клієнтів, дозволяв політиканам горлати скільки заманеться і ніколи не робив їм жодного зауваження. Він цілими годинами просиджував на лаві за прилавком у самій жилетці, спершися великою головою на дзеркало і стежачи сонними очима за рухами Рози, що відкривала пляшки або витирала столи ганчіркою. Коли Лебігр був у доброму настрої, а дівчина стояла перед ним і, закачавши рукава, виполіскувала чарки в басейні, вробленому у прилавок, він непомітно для сторонніх боляче щипав її за литки; Роза сприймала це з задоволеною посмішкою. Дівчина навіть не здригалася, хоч Лебігр часом щипав її аж до крові, і тільки казала, що не боїться лоскоту. Але, сидячи в сонній атмосфері винних випарів і гарячого блиску, господар винарні нашорошував вуха, бажаючи все-таки знати, що відбувається в кабінеті. Коли голоси підвищувались, він спирався на перегородку спиною і навіть, відчинивши двері, заходив і сідав на хвилину, ляснувши Гавара по нозі. Там він з усім погоджувався, киваючи головою. Торговець живністю казав, що хоч цей чорт Лебігр і не промовець, проте на нього можна звіритися, "коли почнеться веремія".