– О, коли хочете, розкласифікую всіх наших знайомих. У мене в майстерні є папка, де давно зберігаються їх портрети з позначенням, до якого розряду вони належать. Це цілий розділ з природознавства... Наприклад, Гавар – Гладкий, але Гладкий, що вдає з себе Худого; ця різновидність трапляється досить часто... Мадмуазель Саже і мадам Лекер – Худі, проте дуже небезпечного розряду – відчайдушні Худі, здатні на все, аби тільки погладшати... Мій приятель Маржолен, юна Кадіна, Сар'єтта – троє Гладких, ще невинних, з скромним апетитом молодості. Треба зауважити, що Гладкий, коли він ще не постарівся, чарівна істота... А ось Лебігр – це вже справжній Гладкий, так? Щодо ваших політичних друзів, то це здебільшого Худі: Шарве, Клемане, Логр, Лакайль. Я роблю виняток тільки для товстого дурня Олександра і для дивака Робіна. Ось кого мені дуже важко розкусити.
Художник продовжував говорити у тому ж дусі на всьому шляху від моста Нейльї до Тріумфальної арки. Він повертався то до одного, то до другого і закінчував деякі портрети змалюванням характерної риси: Логр, на його думку, був Худий, з животом між плечима, красуня Ліза вся пішла в живіт, а красуня Нормандка – в бюст; мадмуазель Саже, напевно, не використала колись у житті нагоди погладшати, тому що ненавиділа Гладких і водночас презирливо ставилась до Худих; Гавар рискує всім своїм жиром і кінчить тим, що помре плескатий, як клоп.
– Ну, а мадам Франсуа? – запитав Флоран.
Клода це запитання дуже збентежило. Він подумав і пробурмотів:
– Мадам Франсуа, мадам Франсуа... Ні, мені не спадало на думку зараховувати її до будь-якого розряду; це – гідна жінка, от і все. Вона не належить ні до Гладких, ні до Худих, хай їм біс!
Обидва засміялися. Друзі дійшли до Тріумфальної арки. Сонце стояло на обрії так низько, врівень з Сюренськими горбами, що колосальні тіні обох приятелів простяглися на білому мармурі пам'ятника двома чорними смугами дуже високо, вище величезних статуй у групах, мов дві риски, проведені вугіллям. Це ще більше насмішило Клода; він почав махати руками, зігнувся від реготу й нарешті, відходячи, кинув:
– Бачили? Коли сонце сіло, наші голови торкнулись неба.
Та Флоран уже не сміявся. Париж знову захопив його, – той Париж, якого тепер він так боявся і за яким раніше стільки тужив у Кайєнні. Коли він дійшов до Центрального ринку, присмерк згустився і в повітрі стояв задушливий сморід. Флоран схилив голову, вступаючи в кошмар велетенських харчів, з ніжним сумом перебираючи у пам'яті цей день, сповнений здоров'я, пройнятий пахощами кмину.
V
Другого дня близько четвертої години Ліза пішла до церкви Сен-Есташ. Щоб перейти майдан, вона одяглась у строге чорне шовкове вбрання та килимову шаль. Красуня Нормандка провела Лізу поглядом від рибного ряду аж до самої церкви, мало не задихнувшись від люті.
– Оце так! – злісно вигукнула вона. – Ота товста корова вже до попів бігає... Ну, хай умочить зад у свячену воду, може, це її трохи заспокоїть.
Та вона помилялася: Ліза аж ніяк не була святенницею. Вона не вчащала до церкви і часто казала, що намагається бути чесною в усіх своїх вчинках, і цього досить. Проте мадам Кеню не терпіла нешанобливого ставлення до релігії і часто змушувала замовкнути Гавара, який залюбки розповідав анекдоти про попів і черниць, про жарти в ризниці. Такі речі мадам Кеню здавалися дуже непристойними. Вона вважала, що кожному слід залишити його віру і шанувати релігійні почуття всіх людей. До того ж, священики, на її думку, здебільшого люди порядні. Ліза була знайома з абатом Рустаном із церкви Сен-Есташ, людиною благородною, спроможною дати добру пораду, і дуже цінила його приязнь. Взагалі мадам Кеню доводила, що для більшості людей релігія цілком необхідна; ковбасниця вбачала в ній щось на зразок поліції, бо релігія допомагає підтримувати лад, і без неї жодний уряд не зможе існувати. Коли Гавар з цього приводу висловлювався надто гостро, кажучи, що треба повиганяти всіх попів і закрити їхні крамнички, Ліза, знизуючи плечима, заперечувала:
– І чого ви цим досягнете?.. Через якийсь місяць люди почнуть різати одне одного на вулицях і доведеться вигадати іншого бога. В дев'яносто третьому році так і було... Адже ви знаєте, я не стою за попів, а проте кажу вам, що вони потрібні, бо так треба.
І коли Лізі траплялося зайти до церкви, вона там поводилась побожно. Вона купила собі красивий молитовник і хоч ніколи його не відкривала, проте завжди брала з собою на похорон або на весілля. У церкві мадам Кеню завжди, коли треба, ставала навколішки і намагалася зберігати гідний вигляд, бо вважала, що того вимагає пристойність. На її думку, це було ніби парадною формою, яку повинні одягати на себе люди порядні, комерсанти і власники нерухомого майна, щоб виявити повагу до релігії.
Того ж дня вродлива ковбасниця, увійшовши до церкви Сен-Есташ, обережно причинила за собою подвійні двері, оббиті вилинялим зеленим сукном, витертим руками побожних богомолок. Вона вмочила пальці в чашу з свяченою водою і повагом перехрестилася. Потім легкими кроками підійшла до каплиці святої Агнеси; там дві жінки стояли навколішках і, закривши обличчя руками, дожидали своєї черги, а із сповідальні виднілось блакитне плаття третьої. Мадам Кеню стало трохи прикро. Повз неї проходив, човгаючи ногами, церковний сторож у чорній шапочці. Ковбасниця звернулася до нього:
– Хіба абат Рустан сьогодні сповідає?
Той відповів, що мосьє абат незабаром скінчить, бо лишилося всього дві дами, і порадив Лізі сісти й почекати черги. Вона подякувала, не пояснивши, що прийшла не на сповідь. Вирішивши почекати, жінка попрямувала дрібними кроками по церковних плитах до головного входу. Звідси вона почала розглядати центральне склепіння, високе й строге, без прикрас, і яскраво розмальовані бокові колонади. Мадам Кеню трошки закопилила губу, вважаючи головний вівтар надто простим, не розуміючи холодної величі каменю; їй куди більше подобалась позолота й викрутаси бічних каплиць. З боку вулиці Дюжур ці каплиці потопали в сіруватому присмерку, світло пробивалося сюди тільки крізь запорошені вікна, тоді як з боку ринку палали від проміння призахідного сонця кольорові шибки, розписані ніжними фарбами, переважно зеленою та жовтою, їхня прозорість нагадувала ковбасниці пляшки з лікерами перед дзеркалом у Лебігра. Ліза перейшла на той бік, що здавався теплим від яскравого полум'я, і на хвилину зацікавилась ковчежцями з святими мощами та оздобленим вівтарем з малюнками, на яких грали веселки заломленого проміння. Церква була порожня; під склепінням панувала тремтлива тиша. Кілька жіночих суконь виділялись темними плямами на матовожовтому тлі стільців; із зачинених сповідалень чути було шепіт. Проходячи вдруге біля каплиці святої Агнеси, ковбасниця побачила блакитну сукню, яка все ще стелилася коло ніг абата Рустана.