Ця фраза була сказана дуже до речі. В ній відчувалася твердість, ледве прикрита чемністю. Це змусило пана де Реналя зважитись. Але, за звичкою всіх провінціалів, він ще довго не вгавав, знов і знов повторюючи різні аргументи. Жінка не перепиняла його,— в його тоні ще проривалася лють. Кінець кінцем двогодинна пустопорожня балаканина цілком знесилила її чоловіка, що цілу ніч шаленів від люті. Пан де Реналь твердо визначив лінію поведінки, якої збирався додержуватись щодо пана Вально, Жюльєна і навіть Елізи.
Кілька разів під час тієї гнітючої сцени пані де Реналь мало не пройнялася співчуттям до справді щирого горя цього чоловіка, що протягом дванадцяти років був її другом. Але справжня пристрасть егоїстична. Крім того, вона щохвилини чекала, що він розповість про вчорашній анонімний лист, але він так нічого й не сказав. Пані де Реналь не могла почувати себе в безпеці, бо не знала, які думки навіяв той лист людині, від якої залежала її доля. Адже в провінції чоловіки — владарі громадської думки. Нарікаючи на свою дружину, чоловік накликає на себе глум, але цього дедалі менш бояться у Франції, а дружина, коли чоловік не дає їй грошей, опускається до становища наймички, що заробляє якісь п'ятнадцять су денно; та ще й не всяка порядна людина користатиметься з її послуг.
Як би гаряче одаліска в сералі не кохала свого султана, він всевладний, вона не має надії визволитись з-під його влади, до яких би хитрощів вона не вдавалась. Помста її владаря жахлива, кривава, але войовнича і великодушна: удар кинджала розв’язує все. Але в XIX сторіччі чоловік убиває жінку громадською зневагою, закриваючи перед нею двері всіх віталень.
Повернувшись до себе, пані де Реналь знову відчула всю небезпечність свого становища; її приголомшив розгром, вчинений у кімнаті. Замки всіх її гарненьких скриньок були позламувані, кілька планок паркету було зірвано. "Він був би безжальний до мене,— сказала вона собі.— Як він попсував мозаїчний паркет, яким так дорожив: тільки хтось із дітей ступить, було, на нього вогкими черевиками, він червоніє від люті. А тепер паркет попсований вкрай". Видовище такого шаленства вмить знищило всі докори сумління, які збудила в ній надто швидка перемога.
За кілька хвилин до обіду повернувся Жюльєн з дітьми. За десертом, коли слуги вийшли, пані де Реналь сказала йому дуже сухо:
— Ви висловлювали бажання перебути тижнів зо два у Вер’єрі, пан де Реналь згоден дати вам відпустку. Можете їхати, коли захочете. Проте, щоб діти не втрачали даремно часу, вам щодня посилатимуть їхні письмові роботи, і ви їх виправлятимете.
— Але, звичайно,— додав пан де Реналь дуже уїдливим тоном я відпускаю вас не більше як на тиждень.
Жюльєн помітив неспокій на його обличчі; видно було, що він глибоко стурбований.
— Він, мабуть, іще нічого остаточно не вирішив,— сказав Жюльєн своїй подрузі, коли вони на хвилинку залишились самі у вітальні.
Пані де Реналь похапки розповіла йому про все, що сталося до обіду.
— Подробиці — вночі! — додала вона, сміючись.
"Ось воно, жіноче лукавство,— подумав Жюльєн.— Що за втіха для них обдурювати нас? Який інстинкт штовхає їх на це?"
— Кохання, здається, водночас і просвітлює, і засліплює вас,— сказав він їй стримано.— Ваша сьогоднішня поведінка просто захоплює мене. Але навряд чи було б розсудливо бачитись цієї ночі. Ми тут оточені ворогами. Подумайте лише про пекучу ненависть Елізи до мене.
— Ця ненависть дуже схожа на пекучу байдужість, яку ви, очевидно, почуваєте до мене.
— Навіть коли б я був байдужий, я мушу врятувати вас від небезпеки, яка вам загрожує через мене. Може трапитись, що панові де Реналю спаде на думку поговорити з Елізою. Тоді він з першого слова дізнається про все. А після того чого б йому не сховатись біля моєї кімнати зі зброєю в руках?
— Он як! Навіть сміливості не вистачає! — мовила пані де Реналь з погордою шляхетної дами.
— Я ніколи не принижусь до того, щоб говорити про свою сміливість,— холодно відповів Жюльєн,— це було б не гідно мене. Хай мене судять по вчинках. А ви,— додав він, взявши її за руку,— ви й не уявляєте собі, як я люблю вас і як я дорожу можливістю попрощатись з вами перед нашою жорстокою розлукою.
XXІІ. ТАК ДІЯЛИ В 1830 РОЦІ
Слово дане людині для того, щоб ховати свої думки.
Преподобний отець Малагріда 36
Як тільки Жюльєн опинився у Вер'єрі, він почав докоряти собі за свою несправедливість до пані де Реналь. "Я зневажав би її як найнікчемнішу жінку, якби вона не витримала до кінця сцени з паном де Реналем. Вона провела її з майстерністю дипломата, а я співчуваю переможеному, хоч він мій ворог. В цьому є щось низьке, міщанське: мій гонор вражений, бо пан де Реналь — мужчина! Славна й велика корпорація, до якої маю честь належати і я! Я просто дурень".
Пан Шелан відмовився від усіх квартир, що їх навперебій пропонували йому найповажніші місцеві ліберали, коли після звільнення він змушений був покинути парафіяльний дім. Дві кімнати, які він тепер наймав, були завалені книжками. Жюльєн, бажаючи показати Вер'єру приклад, гідний священика, пішов до батька, взяв у нього з десяток ялинових дощок і проніс їх на своїй спині крізь усю Велику вулицю. Він позичив потрібні інструменти в колишнього товариша і зробив полиці, на яких розмістив бібліотеку пана Шелана.
— А я вже думав, що тебе зовсім зіпсувала світська марнота,— казав йому старий, вмиваючись радісними слізьми,— ну, ось тепер ти спокутував оту дитячу вихватку — цей парад у мундирі почесної варти, яким ти набув собі стільки ворогів.
Пан де Реналь наказав Жюльєнові жити в його домі. Ніхто в місті і гадки не мав про те, що сталося. На третій день після приїзду Жюльєн, сидячи в своїй кімнаті, був удостоєний візиту самого пана супрефекта де Можірона. Цілих дві години слухав Жюльєн безглузду балаканину і пишномовні нарікання на людську злобу, на нечесність людей, яким довірено управління громадськими коштами, на небезпеки, що загрожують через це бідній Франції, і т. ін., і т. ін.,— поки нарешті почав догадуватись про мету цього візиту. Вони вже вийшли на площадку сходів, і бідолашний напіврозрахований гувернер з належною пошаною проводив майбутнього префекта якогось щасливого департаменту, коли цей останній зволив виявити інтерес до справ Жюльєна і став вихваляти його скромність у грошових справах тощо. Нарешті пан де Можірон, стискаючи його в обіймах, зі справді батьківською ніжністю запропонував йому покинути дім пана де Реналя і перейти до одного урядовця, що мав дітей, яких треба виховувати; подібно до короля Філіппа, цей урядовець дякує богу не за те, що той дав йому дітей, а за те, що вони народились у сусідстві з паном Жюльєном. Їх вихователь одержуватиме там вісімсот франків, та не щомісячно — бо хіба ж це годиться, говорив пан де Можірон,— а по кварталах і завжди наперед.