Не з медом доводиться дрібному крамареві, коли його дружина виявляється такою ненадійною супутницею. Всі його гроші вкладено в діло, і покинути дружину означало б улитися десь на чужині в армію безробітних. Розлучення для нього — недозволенна розкіш. Давні, добрі традиції шлюбу на все життя безжально зв’язують йому руки, і його починання нерідко кінчаються трагічно. Муляри забивають своїх дружин до смерті, герцоги своїм зраджують, а от дрібних клерків та крамарів конкуренція в наші дні все частіше доводить до розорення й самогубства. Тож і не дивно, що за таких обставин — і я прошу читача сприйняти це якомога поблажливіше — в уяві містера Кумса зринув саме цей благородний спосіб відмовитися від зруйнованих надій, і якийсь час він думав про бритви, револьвери, столові ножі та зворушливі листи до судового слідчого з іменами ворогів та щирим благанням простити його. Але скоро злість у містера Кумса заступив глибокий смуток. Він одружувавсь у цьому самому пальті, в цьому самому першому його і єдиному в житті сюртуку... Він пригадав також, як вони гуляли в цьому самому бору, як роками терпіли нужду, щоб збити гроші, пригадав ясні, сповнені надій перші дні подружнього життя... І ось що з усього цього вийшло! Невже доля така немилосердна до людей? Його знов посіла думка про смерть.
Містер Кумс згадав про канал, над яким щойно переходив, і засумнівався, чи буде йому там з головою, навіть на середині. І поки він міркував про це, на очі йому трапився червоний гриб. Хвилю містер Кумс безтямно дивився на нього, потім став і нахиливсь, щоб його взяти, — йому здалося, що то просто якийсь невеличкий шкіряний предмет, скоріше всього гаманець. І в цю мить він побачив, що то шапка гриба, надзвичайно червона, аж ядучого відтінку, слизька, лискуча і з кислуватим запахом. Містер Кумс нерішуче простяг руку і раптом за якийсь дюйм від гриба спинився: його мозок пронизала думка про отруту. Потім він зірвав гриба й випростався, тримаючи його в руці.
Запах у гриба був, звичайно, гострий, різкий, але не відразливий. Містер Кумс відламав шматочок; свіжа м’якоть мала ясно-кремовий колір. Та не минуло й десяти секунд, як вона змінила, мов зачарована, колір і зробилася жовто-зеленою. Дивитися на це було навіть цікаво. Містер Кумс відламав ще шматочок і ще. "Дивовижна штука ці триби, — подумав він. — Всі вони мають смертельну отруту, як часто казав мені батько. Смертельну отруту!"
"Це найкраща нагода для вирішального кроку. Чому б не тут і не зараз?" — міркував містер Кумс. І відкусив від гриба маленький шматочок — зовсім маленький, просто крихту. В роті стало так гірко, що він мало не виплюнув, а тоді почало пекти, наче це була гірчиця з хріном і з грибним присмаком.
Містер Кумс був такий збуджений, що не стямився, як і проковтнув той шматочок. То який же зрештою гриб на смак — приємний чи ні? Містер Кумс почував себе навдивовиж у безпеці. Треба скуштувати ще раз. Диви, а гриб і справді непоганий, навіть досить смачний! Захопившись цим відкриттям, містер Кумс забув про свій клопіт. Адже це була гра зі смертю! Він відкусив іще один шматочок, а тоді зумисне напхав грибом повен рот. У нього якось дивно закололо в пальцях на руках і ногах. Частіше забився пульс, у вухах зашуміла кров, ніби десь поруч залопотів водяний млин. "Спробую ще трохи..." — пробурмотів містер Кумс. Він обернувсь, оглядівся довкола й відчув, що ноги ледве його тримають. За кілька кроків він побачив невеличку червону пляму і рушив до неї. "Закуска хоч куди! — мурмотів містер Кумс. — О, та тут їх чимало!.." Він рвучко ступив уперед і впав ницьма, простягти до грибів руки. Але їсти уже не став. Він забув про все на світі.
Містер Кумс перекинувся горілиць, потім сів навпочіпки й здивовано роззирнувся. Старанно почищений циліндр відкотився до рівчака. Містер Кумс приклав до чола руку. Щось із ним сталося, але що саме, він не міг збагнути. Принаймні ніщо його вже не гнітило, на душі стало легко, радісно. Але в горлі все ще пекло. І раптом він весело, щиро розсміявся. Невже його щось гнітило? Він нічого не пам’ятав. У всякім разі, тепер він уже не сумуватиме. Містер Кумс звівся на ноги й стояв, похитуючись і споглядаючи з ясною усмішкою білий світ. Тоді почав дещо пригадувати — ні, не багато, бо в затуманеній голові наче закрутилася якась карусель. Він згадав, що вдома посварився, бо вони там хотіли розважатися. Зрештою, вони мали цілковиту рацію; жити треба якомога радісніше. Зараз він піде додому, залагодить усе й заспокоїть їх. А чом би не прихопити з собою і цих чудових поганок та не пригостити тих трьох? Назбирати цілий капелюх, з горою. Оцих червоних із біленькими цятками і трохи жовтеньких. Ні, він показав себе таки занудою, ворогом будь-яких розваг. Але він усе владнає. А що як одягти пальто навиворіт і настромляти в кишені гілочок дроку з жовтими квіточками? От смішно буде! І — з піснею додому. Цілий вечір веселитися!
Коли містер Кумс пішов, Дженні кинула грати, знов крутнулася на стільчику й промовила:
— І нічого було так нервувати!
— Бачите, містере Кларенс, що мені доводиться терпіти, — сказала місіс Кумс.
— Дуже він запальний у вас, — поважно відповів містер Кларенс.
— Він навіть не розуміє, в якому становищі ми опинилися, — провадила місіс Кумс. — Ось що мені особливо прикро. Тільки й думає про свою крамничку. Прийдуть, бува, до мене гості, чи куплю собі щось, аби пристойно вдягтися, чи витрачу на якусь дрібничку трохи грошей, відкладених на господарство, — зразу невдоволення. "Ощадність, — каже, — це боротьба за життя!" І так щодня. Вночі не спить, лежить і сушить собі голову, як би на мені заощадити зайвий шилінг. А якось навіть зажадав, щоб ми їли маргарин. Досить мені хоч раз поступитись — і всьому край!
— Звісно, — мовила Дженні.
— Якщо чоловік цінує дружину, — проказав містер Кларенс, відкидаючись у кріслі, — то повинен бути готовий задля неї на жертви. Щодо мене... — Він перевів погляд на Дженні. — То я й не подумаю про одруження, поки не матиму змоги жити на широку ногу. А то це буде просто егоїзм. Крізь життєві незлагоди чоловік має пройти сам, а не тягти за собою ще й...