— Ви маляр? — не обертаючись, різко кинув Тарас, як людина, яка почуває себе ніяково, лютиться на себе й не хоче показати цього
— Ні, не ма-аляр — простяг Мирон.
Дара з Вірою про щось шепотілись. Тарас круто одвернувся, підійшов до канапи, сів не дивлачись ні на кого, заговорив:
— Я... це... Я до вас в одній справі.. Себто і не справа, а просто... Ну, словом, я хочу прохати вас, щоб ви познайомили мене з анархистами. Дара Михайловна... товаришка Дара (він ніяково посміхнувся й зараз же похмурився)... казала мені, що у вас мусять бути зв'язки... Так от, мені б хотілося... Як що можете...
Він нервово повів головою й непокійно, не дивлячись всеж-таки нікому в обличчя, подивився по кімнаті. Потім підняв руку і витер чоло. В кімнаті було досить свіжо. Мирон все з тою ж, не то лінивою, не то насмішкуватою посмішкою дивився на його, підтягаючи одного вуса вгору. Але очі його, як і завжди, здавалось схоплювали кожен рух, кожен звук навіть, вбірали їх в себе, тут же розрізали й роздивлялися. Жваві, тверді ясні, вони якось дивно гармонювали з лінивою, недбалою усмішкою та повільними рухами Мирона.
— З анархи-истами! — потяг він другого вуса догори та скосив очи на його. — Можу. Вам яких: передільців, безначальців, комуни-и-стів, індівідуалистів?
Тарас спинив на йому свій погляд і знову забігав очима.
— Бачите... — він напружено почав мняти в руках свого кашкета, очевидно почуваючи все більшу ніяковість, — мені б хотілося з тими, які одкидають... духовне, себ-то... душу... Себ-то, розумієте, які матеріалисти...
Віра нахилилася до Дари й щось прошопотіла їй посміхнувшись. Дара нічого не відповіла. Строго та уважно дивилась на Тараса своїми чистими темно-карими очима.
— Вони, усі великі матеріалисти, — сказав Мирон. Тарас скинувся.
— Ну, ні!... О, ні! Я знаю. У нас у тюрмі були такі, що, власне одкидали все це таке матеріальне. Цілком одкидали... Одна душа...
Він раптом злісно посміхнувся, насмішкувато та швидко глянувши у бік Віри.
Від Мирона не сховався цей погляд.
— До-обре .... Можу. А вам це швидко треба?
— Так, я б хотів яко мога швидче. Я вже з першого дня, як з тюрми вийшов, шукаю. І цілий тиждень, якось... Мені б хотілось розвязати одне питання... Мені казали, що у вас ріжні знайомства...
— Та-ак, тро-о-хи є... Я сам в цьому місті місяців зо два, але... деякі звязки з анархистами знайдутся. . .
— Ще б пак! — раптом голосно сказала Віра. — Якщо вам, Тарасе, потрібні будуть звязки з злодіями, шулерами, простітутками, то сміло звертайтеся... — і раптом, густо почервонівши, не скінчила і змовкла.
Дара різко повернулася до неї, але побачивши замішання, встала, підійшла до вікна й затарабанила пальцями по шклі.
Навіть Тарас, який спочатку нічого не зрозумів, одразу якось зніяковів і теж для чогось устав.
Тільки Мирон лишився спокійним, і здавалось, що те, що привело в замішання всіх, було сказано не про його, про когось другого, кого Мирон зовсім не знає. Але те, що сказано, зрозуміло йому.
— Пробачте! — зірвалася з місця Віра й підбігла до його, з благанням хапаючи за руку.
— Запевняю вас, зовсім не хотіла, я нічого не думала... я...
Мирон засміявся.
— Ну, о-от ще! Нічого ж поганого ви й не сказали... Цілком правільно: і злодії, й шулера... Дуже шано-о-вні особи... А власна сестра — простіту-у-тка... .
— Але ж ви не думаєте, що я з наміром? Не думаєте?
— Їй богу, не ду-маю... Образить, звичайно, хотіли, але не так... І це не ва-ажно...
Як тільки Віра зірвалася з стільця, Дара швидко обернулась і, спершись своїм струнким великим тілом об стіл, допитливо почала дивитись в обличчя Миронові: гостро, строго.
— Але я від своїх слів не одмовляюсь! — сердито скинулась знову Віра. — повторюю, що ви й серед злодіїв знайомих маєте. І навіть приятелів...
— Та-ак, навіть приятелів, —згодився Мирон і озирнувся до Тараса: — Як що треба, можу познайомити... А ви хіба з тюрми не могли узяти явок до анархи-истів?
— Ні, я з ними лаявся, вони б не дали,—похмуро буркнув Тарас, який спідлоба, недовірчиво подивлявся на Мирона підчас балачки з Вірою.
— Я ж — не інтелігент, — пояснив він. — Між иншим, ви, здається, знаєте... Ви з моєю сестрою знайомі... З Олею, панчішницею...
— Зна-а-ю, вона мені багато про вас роспові-да-ла....
Тарас чудно скинув на його очима та знову втер лоба.
— Прощайте, я йду! — раптом шарпнулась до дверей Віра.
Мирон нічого не сказав, тільки подивився на неї.
— Почекай, разом підемо, — кинула їй услід Дара, aле без особливої жвавости.
— Ні, я не можу... До побачення!
І нервово, поспішаючи, чіпляючись за власні ноги, вийшла з хати. Мирон ледве посміхаючись, провів очима її невеличку постать з довгою талією та важким чорним вузлом волосся на потилиці. Потім звернувся до Тараса.
—До-о-бре... Я це улашту-ую вам. Та сідайте, чого, стоїте... Сідайте, товаришко Да-а-ро...
Дара одійшла трохи від столу.
— Ні, ми також зараз ідемо. Мені треба тільки де-кільки слів сказати вам.
— Я слу-у-хаю...
3 під брудно-оливяної хмари, що важко насунулась над обрієм, раптом видерлось декільки соняшних промінів, вдарило з розгону в вікно й залило цілу стіну, канапу, Тараса й темно-золоте волосся Дари жовто-оранжевим світлом.
Дара швидко обернулась, прижмурила очі й ледве-ледве посміхнулась. І лице її з ніжною дитячою кругластостю внизу одразу зробилося від посмішки чи світла иншим, — ясним, ніжним. Звичайно очі її з злегко-здивованим закрутом темних брів дивилися занадто розумно та уважно. Ніжність її звичайно ховалася лише в пустотливому заломі уст, почуттьових, свіжих та невинних, як у дітей. Але зараз разом з посмішкою ця ніжність розлилася по всьому обличчю, й воно все освітилося теплотою та ласкою.
— Я слухаю, Да-аро.
Вона повернулася до Мирона.
— Який промінь, — хитнула вона назад. І раптом похмурившись, сказала:
— Так я от що хочу сказати...
— Вибачте, будь ласка... — перервав її Тарас, встаючи та звертаючись до Мирона: — Ви нічого не матимете проти, коли я зачиню кватирку?... Гомін там, на вулиці... Мені важко, я не виношу, дуже вуха бьє, це дратує... Чи це вам потрібно для повітря?
— Ні, прошу...
— Сидіть, я зачиню, — сказала Дара і, перехилившися через стіл, захопила пальцем кватирку й зачинила.