Василь слухав цеї сповіді байдужно. У його своя думка була на умі:
— Ви мене опоганили на ціле життя, я нещасливий через вас...
— Коли б навіть це, що я робив було справді злим, так як люди говорять, а ти за ними, то це тобі, сину, жадна кривда не зробилася, кромі хвилевої прикрости. Що тобі це шкодить? За коні засудили Павла Че-рупу, а Василеві Пандякові нічого до того. Він висвятиться, буде попом, тай годі.
Василь видивив на батька очі. Це якраз була порушена справа, про яку він мав питатися, і головно за цим прийшов сюди.
— Як воно сталося? Я цего ніраз не розумію.
— Цілком просто. Я виступав так сказати би у двох особах: серед конокрадів я був Черупа, а між тими, як ти кажеш чесними людьми, я був Пандяком. Це імення я лишив тобі. Воно і так не моє, пози-чине. Як ще я служив при инжинірах, я знайшов клунок. В нему були папери, трохи біля то що. Там була метрика Павла Пандяка. Рік уродження минався з моїм небагато, так, що метрика могла і для мене придатися. І я її заховав на всякий припадок. Та це назвисько подобалося мені краще чим моє власне, і тому я записався в Сокирчицях Пандяком. Його так завели в метрику при моїм слюбі, а відтак при твоїм хрещенні. Черупою я лишився для конокрадів, а також для суду, коли би цего треба було... Ото-ж я тобі, Василю, батько лише по крові, а не по назвиску. Я не хотів наражати тебе на людські язики. Тепер як би тобі скруто стало в Самбірщині жити, то вженившись піди собі звідсілля геть.
— Чого ви так наставали на інтерцизу передел юбну?
Василь хотів одним заходом розвідати все.
— Це було для нас обох потрібне, а для мене особливо пекуче. Я знав, що ти при помочі того каноніка дістанеш якесь добре приміщення і підеш з Самбора кудись і візьмете тещу з собою. Тоді я засяду у цій хатині і заверну до того, від чого зачинав. Буду робити вози. При моїх засобах грошевих я поставлю великий верстат. Зачну нове життя і позатираю за собою всі сліди колишнього. Стану, як ти кажеш порядним чоловіком...
— Ви мені тільки жури спричинили...
— Бодай би ти більш жури не знав. Ти мені не стільки жури наробив, та я нічого не кажу.
— Що-ж я такого вам зробив? Я не почуваюся до нічого.
— Гм... Як ти прибіг на Бандрівщину, коли мене катували... Я розумію, що тобі це немило було. Ти плакав, побивався, зімлів... але не тому, що твойого батька катують, лише тому, що ти попав через це в неславу... Ти плакав над тим, що тебе боліло. А я тобі був байдуже, я твій кровний батько. Ти бачив мою кров, бачив мене в руках роззвірених хлопів, і в тобі ні одна жилочка не задріжала над тим, що це твого батька катують. Синівське серце в тебе закаменіло. Мені здається, що як би ти був тоді знав, що я Черупа, а не Пандяк, ти був би навіть не прийшов подивитися на мене. Шкода, що ти того не знав, бо мені було би легче. А то мене страшно заболіло гірш тих хлопських побоїв, коли мій син, моя кров не знайшов для мене нічого кращого над синівський проклін.
— Що-ж я мав зробити в такім разі, чого ви від мене сподівалися?
— Калиночку серця, співчуття, синівського привя-зання, повинности.
Василь почув на собі вагу цего обвинувачення і йому стало важко на серцю. Батько говорив далі:
— І ти, сину, не без вини — правда? Та я тобі не хочу випоминати, не хочу тебе обвинувачувати. Тебе це все приголомшило, я це розумію. Але потім, як ти мав час отямитись, ти ні разу до мене не навідався, хоч я переказував до тебе, хоч ти знав, що я в біді. Не кажи же, що ти святий, а я грішник... Та воно так сину. Ми розстаємося на довше, а може і завше, бо я не знаю, чи вернуся... Не розставаймося в гніві, не лихословмо себе, а розстаньмося так, як батько з сином повинен розстатися на порозі смерти...
Голос Черупи задріжав. Видно було, що з усієї сили здержує себе, щоб не заплакати. Він прикусував дріжачі губи.
Це зробило на Василеві потрясаюче вражіння. Той його суворий, упертий батько, котрому він від найдавніщої молодости усе корився, стояв тепер перед ним як каючийся грішник, котрий тягне його за собою як співвинуватого в тім самім прогрісі.
Стояли так мовчки, аж Черупа заговорив знову:
— Я тобі маю ще одну тайну відкрити. Там в коморі за сволоком лежить мій старий молитвослов. Бережи його як ока в голові. Коли б я не вернувся, то прочитай, що я на послідній сторінці написав. Знайдеш там написано, де я заховав гроші. Є вони в кількох місцях закопані. Ти їх вийми та роздай тим, що того потребують. Розумієш? Але лиш тоді до того берися, коли переконаєшся, що мене на світі немає. За той час вони не пропадуть, не бійся. Там паперів нема, лише золото та срібло...
— А тепер здоров будь, женися по серцю. Я тебе благословлю...
Він підвів руку в гору і перехрестив його.
Василь перебував у своїм внутрі страшенну боротьбу; чи поцілувати ту благословлячу батьківську руку, чи не сходити з обраного вже становиска, що він немає батька, що всі нитки крові між ними пірвані. Василеві здавалося, що біля його голови метушаться два духи і безвпинно до уха нашіптують. Оден каже: він тебе споганив, знеславив, прогнав з хати, плюнь на него, по що тобі такого поганого батька, та ще з иншим іменням, краще не мати жадного. А другий безвпинно шептав: то твій батько, твоя кров, не годиться його добивати. Ти можеш його навернути на добру дорогу, коли його не відтрутиш од себе...
Василь послухав того другого голосу. Він хопив благословячу руку поцілував кріпко, а відтак обидва взялись в обійми.
Дозорець, що стояв на коридорі відхилив двері і побачив, як засуджений злодій в арештанцькій сірачи-ні держався в обіймах з молодим священиком. Вони обидва плакали...