Юліан
(відсторонює її).
Ну, справді, з тобою сьогодні щось не теє… Кожда дрібниця дразнить тебе. Найліпше я піду собі, а ти заспокойся.
Каміла
(з тривогою держить його за руку).
Ні, ні, ні! Не покидай мене! Тепер у тій хвилині не покидай!
Юліан
Але ж я мушу йти! Там десь моя мама турбується… жде мене…
Каміла
(видивилася на нього, витріщивши очі).
Твоя… мама? Хіба у тебе є… тут… мама?
Юліан
Авжеж.
Каміла
А ти казав мені…
Юліан
Е, що я тобі казав! Чи одно кажеться при таких оказіях! Хто би там усьому вірив. От і ти скільки всякої всячини набалакаєш, а проте…
Каміла
Думаєш, що брешу?
Юліан
Розуміється, що брешеш. Твоє ремесло на брехні фундоване.
Каміла
(хапається за груди).
Господи! (Перемагає себе.) Ну, так, твоя правда… Звісно, іноді збрешеш… не можна без того. Лише перед одним, соколе мій, перед одним досі я не збрехала ані словом, ані помислом.
Юліан
Перед ким?
Каміла
Перед тобою.
Юліан
(іронічно кланяється).
Mille merci, mademoiselle!
Каміла
Не кпи! Не смійся! Я правду говорю. Ох, якби ти знав, яку наболілу правду! Але ні, я не про се хотіла. Слухай!
(Бере його за руку.)
Любий мій! Сьогодні роковини смерті моєї матері. Сьогодні рік, як я ще була чиста, нетикана – як кажуть: чесна. Брехня! Хіба я сьогодні нечесна? Ні, сьогодні я нещаслива, втоптана в болото, погорджена, спроституйована, але в душі, в сумлінні я чесна – слухай, Юльку, я чесна так само або й ще більше, як була торік, при смертній постелі моєї мами.
Юліан
Що ж, се дуже гарно. Хоч сама собі скажи комплімент, коли ніхто інший не каже.
Каміла
(не вважаючи на сі слова).
Сьогодні, коли ти тут, зі мною, ти, якого я одного полюбила з усієї тої юрби… моїх гостей… слухай, Юльку! Сьогодні… при тобі… на пам’ять моєї бідної матусі я хочу бути ще раз, раз у житті, такою чистою, тихою, доброю, побожною, як була під її крильми. Ах, любий, ти не знаєш, яка вона була гарна, добра, сердечна, яка чесна не тою фальшивою чеснотою, що дбає про зверхній блиск.
(Уриває, забувається, нараз скрикує.)
Мамочко моя! Невже ти бачиш, до чого дійшла твоя єдина улюблена дитина!
(Затулює лице руками і тихо плаче. По хвилі.)
Та ні, дарма! Що сталося, вже не відстанеться.
(Знов хапає його за руки і довго, пильно вдивляється в його лице.)
Який ти гарний! Який ти добрий! Юлечку, життя моє! Глянь на мене так ласкаво, так м’яко, як ти се вмієш… Отак за серце хапаючи тим любим поглядом. Будь добрий зі мною сьогодні… хоч на годиночку. Я сьогодні вдвоє, ні, сто раз нещасливіша, як щодня. Чую себе наново тою бідною, опущеною, самітною сиротою, якою почула себе вперве, коли з нашого дому винесли мою бідну маму і зараз потім магістратські урядники позамикали і запечатали всі покої, а мене прогнали в світ без милосердя. Той самий глухий жах переходить мою душу, як тоді. Юлечку мій!
(Тулиться до нього.)
Полюби мене хоч крихітку! Зглянься надо мною! Захисти мене!
Юліан
Чого властиво хочеш від мене?
Каміла
(зблизька вдивлюється пильно йому в очі, шепотом).
Знаєш… оженися зі мною.
Юліан
(відпихає її).
Чи ти вдуріла?
Каміла
Ну, не хмурся! Ну, не сердься! Хіба я що злого сказала? Глянь на мене! Хіба я не гарна? не молода! не здорова? І люблю тебе! Юлечку! Клянусь тобі, не знайдеш ніколи другої, щоб так любила тебе. І вдячна тобі буду до смерті… молитися буду до тебе… бо ти будеш моїм спасителем… Ну, слухай! Що тобі шкодить?
Юліан
(зривається з крісла).
Ні, ти справді одуріла сьогодні! Невже ти справді думаєш, що я міг би?.. Я, доктор прав, що мушу дбати про опінію загалу, і я міг би оженитися з такою…
Каміла
Але ж слухай… Не зараз… І, властиво, чому ж би ні? Ти маючий, не потребуєш ніякої ласки, можеш жити, де захочеш… А втім… дай мені найменший промінчик надії, і я покину се життя… візьми мене за служницю до своєї мами, побачиш, яка я буду добра.
Юліан
Усе те дурниці, дитино. Фантазії. Ти добра на тім місці, яке займаєш, а на іншім то ще хто знає, як би було. Бувай здорова.
Каміла
(забігає йому дорогу).
Ні, ні, ні! Не йди ще! Не відходи такий сердитий! Боже мій! Як я маю просити тебе? Як маю говорити до тебе? Я ж бажала б усе своє серце виложити перед тобою – отак як на тарілці…
Юліан
Не апетитний кавалок!
Каміла
І все не те! Все не те говориться, що хотілось би! Слухай, Юлечку, там дзвони вигравають. Ранішнє богослужіння йде. А я хотіла би сьогодні бути такою чистою, невинною, як була перед роком, хотіла б чути себе знов між людьми людиною. Хотіла б чути при своїм боці когось, хто мене любить, хто мене шанує, хто готов захистити мене. Юлечку! Нічого не хочу від тебе! Забудь усе, що я перед хвилею говорила тобі! Відки ж я приходжу до того, щоб зав’язувати тобі вік, затроювати тобі життя своєю минувщиною?.. Ні, ні, се у мене гарячка… Лиш одного, одного прошу в тебе. Підожди хвилинку! Ось я зараз уберуся… Ще маю тут на дні куфра своє жалібне убрання… Те саме, в якім проводила свою матусю на кладовище. Ось підожди, я зараз!..
(Хоче відімкнути куфер.)
Юліан
Не розумію. Пощо та маскарада?
Каміла
Лише підожди! Не втечеш? Я за хвилиночку!
(Відмикає куфер, перекидає в ньому все і видобуває чорну сукню і інші часті жалібної туалети.)
Ось бачиш! Я зараз уберуся!
(Сквапно починає одягатися.)
Юліан
Але пощо? Що се має значити?
Каміла
(перед дзеркалом).
Зараз! Ось, заразісінько. Се дрібниця… Для тебе дрібниця. Надіюся, що сього не відмовиш мені. Адже ти добрий, любий мій хлопчик. Любиш Камілу, правда? Не відмовиш, не відмовиш!
Юліан
Але що таке?
Каміла
(стає перед ним уся в чорному, з густим вельоном, спущеним на лице.)
Ади! Правда, прилично? Ніхто не пізнає мене. Не можу скомпрометувати тебе. Правда? Ну, подай мені руку. Отак. (Бере його руку і вкладає за свою.) А тепер ходімо.
Юліан
Куди?
Каміла
Проведеш мене отак до костьолу. Я помолюся, а ти постоїш, підождеш на мене і проведеш мене знов назад додому. Се ж недалечко.
Юліан
До костьолу? Найлюднішою площею? В неділю? Ну, се ти пусте видумала!
Каміла
Не хочеш?
Юліан
Не хочу і не можу.
Каміла
Але ж се недалечко! Ніхто мене не пізнає.
Юліан
Але мене пізнають. Почнуть питати: що се за дама?
Каміла
І що з того? Хіба тобі велика річ сказати: наречена, або сестра мого приятеля, або хто? Хіба тобі першина брехати?