Відчиняєш рипучу, пофарбовану у зелений колір хвіртку, стукаєш у двері дому своєї першої учительки — раз, і вдруге, і ще раз,— з-за тину з'являється постать якоїсь жінки. Вдома нікого нема, але ви почекайте, може, скоро прийдуть,— радить жінка, видно, їй дуже цікаво, хто ти, і звідки, і чого ти опинився тут, вона пильно вивчає і тебе, й твого сина, але їй вистачає такту не розпитувати, вона тільки стоїть і чекає — ану ж ти сам здогадаєшся вдовольнити її цікавість? Однак ти мовчиш, і вона зникає. Напруження ще не минуло, та ти вже відчуваєш, як у тебе вступає якесь хлопчакувате бажання встругнути щось веселе й гарне, дуже веселе й дуже гарне. Розглядаючись по подвір'ю, ти бачиш, що господарі мають не надто багато часу, аби пильнувати ладу на тому подвір'ї, та все ж хата чепурна, мабуть, не так давно поставлена. Біля старої дерев'яної будки — сивий, великий і добродушний пес на ланцюгу. Він ніяк не зреагував на вашу з сином появу, сина це страшно порадувало, він має, звичайно, охоту відразу ж заприятелювати з псом, і ти допомагаєш йому у тому: витягаєш з портфеля ковбасу, хліб з маслом, плавлені сирки — стандартний харч, котрий беруть у дорогу (при тому ти згадуєш, що обідня пора давно минула й слід було б нагодувати сина). Знаходиш якусь колоду, коротеньку, обтесану з одного боку, ви з сином сідаєте на тій колоді, ніби вже віддавна й багато разів були на цьому подвір'ї й знаєте, які тут порядки й на чому тут можна сидіти,— ділиш чесно й порівну увесь харч на три частини. Синові давно так не смакував обід, як оце зараз, на подвір'ї твоєї учительки. Пес делікатно, з видимою вдячністю, приймає частування і так само делікатно, не похапцем споживає уділене. Син захоплено дивиться на пса, а ти маєш можливість уперше за весь день спокійно посидіти й подумати, бо ти врешті осягнув мету своєї подорожі.
Посидь собі, спочинь і подумай. Радій, що маєш гарну, чисту хвилину для роздумів. Посидь і подивись на небо, на перехрестя двох великих доріг, за якими стоїть оцей дім твоєї учительки, на завмерлу при узбіччі дороги машину, на дерево з густою, аж темною кроною, на метелика, що стулив свої вигадливо вирізані жовті крильця й довірливо сидить на краєчку твого портфеля. Посидь, подивись, подумай, бо ти досяг мети своєї подорожі. Ти застав живою стару учительку. Ти застав її тут, на давньому місці, і можеш запитати її про все, чого не питав, бо не вмів чи не встиг у дитинстві. Ти можеш тепер для себе узяти якусь її таємницю, щось таке, що вона може сказати лише тобі. А чому б і ні? Саме тобі? Може, вона чекала на тебе і боялася, що не прийдеш. Посидь і подумай. Тобі неймовірно пощастило, і якщо вона пам'ятає тебе, то, значить, хлопчик, за яким ти сюди їхав, таки існує. Існуватиме доти, доки про нього хтось пам'ятає. Ти ступив на поріг дому, де той хлопчик живе і реальніший, ніж у твоїх спогадах.
Всіляко може трапитися. Може, ти надаремно чекатимеш учительки аж до вечора, а вона не прийде, і ти не зустрінешся з нею. Прикро стане від цього — але така прикрість зовсім не обтяжлива: ти все одно досяг мети своєї подорожі. Ти дивишся на подвір'я учительки й бачиш сеї миті не тільки те, що було і за чим ти приїхав, але й те, що є зараз. Бачиш її втому і брак часу (а може, брак сили й бистроти рук, щоб дати усьому лад), бачиш її постаріле обличчя і її наївну простоту, близьку простоті тутешніх пейзажів — чомусь ти вже мудріший від неї, однак вона має одну велику перевагу — з того хлопчика, за котрим ти приїхав сюди, вона творила тебе нинішнього. Ти переріс її чомусь, пішов далі — а вона не відчуває ані заздрості, ані смутку, бо на те вона й жила, аби ти пішов далі, і було б зле, якби цього не трапилося. Посидь і подумай, ти маєш слушну нагоду; якщо ти хоч трохи вдоволений з себе, то ти мусиш добре подумати, звідки це почалося, ти маєш чисту хвилину для роздумів. Постарайся розумно скористатися нею.
Жаль тільки, що цього ти не переповіси й не поясниш сьогодні синові. Безнадійна справа — брати синів у пошуки свого власного дитинства. Ти вже не ображаєшся на нього, що він має на твій Маків, на твої пейзажі і на твою школу свій власний погляд. Ти сприймай зараз хвилю для роздумів, ти маєш трохи тиші й нагоду подумати. І ти приходиш до висновку, що син зрозуміє тебе сьогоднішнього колись пізніше, коли сам вирушить шукати своє дитинство.
— Тату,— говорить твій син,— а добре було б змайструвати пліт.
— Авжеж,— погоджуєшся ти, не вникаючи в синові слова.
— Ми б тоді могли вирушити в мандри,— говорить син, видно, що він цією думкою, цією захоплюючою ідеєю зайнятий уже давно, може, той пліт привидівся йому десь тоді, як ти запропонував подорож до Макова, він уявляв собі це трохи інакше, ніж ти — і він напевно розчарований, але намагається не показати цього, і якби він був трохи старший і досвідченіший, то помітив би, що ти зараз зреагував на його ідею з плотом десь так, як він реагував на твоє захоплення маківським пейзажем: так, так, гарно й славно, от тільки...
Ми попливли б Дністром до Дунаю, а далі — на Чорне море, а потім ще далі,— його знання з географії, здається, таки необмежене, бо от він уже вибрався на плоті в океан, і він весь час говорить "ми".
— То ти маєш охоту взяти мене з собою в ті мандри? — питаєш ти. Тобі стає раптом весело, і ти щасливо смієшся, почувши ствердну відповідь сина, ти радий, що він має такий гарний щодо тебе намір, і ти не розчаровуєш його, не кажеш йому, що, коли справа справді дійде до того, щоб рушати в мандри, то вже навряд чи візьме він з собою тебе. Він охоче погодиться на товариство свого сина, і аж тоді він зрозуміє цей день, і добре буде, коли йому теж випаде така гарна хвилина для роздумів.
Але, то буде колись. А поки що ти посидь, і подумай, і почекай на свою учительку. Сказали ж тобі, що вона повинна скоро прийти.