Була сподівана розмова[1].
Минули літо і зима.
Тепер лиш мова Бажанова,
Бо української нема.
Тому така на серці мряка
Ще й холодрюга крижана.
Лиш гола лисина мов сонце,
Звитяжно сяє в Бажана[2].
Не залишився в боргу (як епітафіїст) і сам Микола Сом, увіковічнивши офіційного поета УРСР і головного редактора УРЕ у таких рядках:
Тут лежить Бажан Микола,
(А казали: не умре…)
Залишилась хитра школа —
Від "ура" і до "УРЕ".
І ще принагідно про Бажана. Коли збірку Василя Симоненка "Земне тяжіння" посмертно висунули на здобуття Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, Сом (власне зізнання) "надіявся на людську справедливість і на мудрість нашої Спілки", але… Ще до обговорення висунутих кандидатур, Малишко йому сказав:
"Не радій, Миколо. Шевченкової премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета — орденоносця і орденопросця Миколи Бажана".
Так воно й станеться.
Із повісті-діалогу Миколи Сома з матір’ю В. Симоненка Ганною Федорівною Симоненко-Щербань (збірка "З матір’ю на самоті"):
"Поет: …Звичайно, шанований Микола Бажан наперед знав, що премія дістанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме про це я голосно сказав у театральному Товаристві — на громадському обговоренні творів, які висувалися на Шевченківську премію у 1965 році.
Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли дати доброго прочухана.
Поет: Звичайно, я теж людина зі страху… Але за моєю спиною стояв тоді добрий бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечорі, привселюдно назвав мене літературним хуліганом…"
Через роки Микола відповість на звинувачення його в літературному хуліганстві (як і в інших звинуваченнях, що стосувалися його звитяжного і непокірного характеру) віршем "То був не я":
Я ніжний був. А той, хто був не я, —
То грубіян, задира, забіяка…
Отож, не просто відповісти одним словом: а хто ж він такий, мій друг Микола Сом? Одним, повторюю, словом.
А ось трьома — спробуємо, словами самого ж Миколи Сома. Мається на увазі епітафія Миколи Сома на… Миколу Сома. Себто СОМОепітафія — є, виявляється, й такий різновид епітафії:
Земний уклін Миколі Сому!
Він тут (нарешті!) охолов,
Тож не втече тепер із дому
Поет, учитель, риболов.
Отже, він у трьох лицях: поет, учитель (вчителює в рідному селі Требухові та в інших школах Броварського району. Відмінник народної освіти), риболов.
Вода по коліна,
Труси по коліна,
Вусатий рибалка закляк і намок.
Минає година — і лиш цигарчина
Танцює під носом, немов поплавок.
Це теж він, Микола Сом.
Але сказати так — значить нічого не сказати про Миколу Сома, бо він аж ніяк не вкладається (хоч як його не бгай) у вищенаведені три іпостасі.
Найголовніше і найзначніше його звання — селянський син. Тож нам хоч не хоч, а доведеться процитувати його вірша "Жебраки", присвяченого сестрі Надії. Це на тему про "щасливе і заможне колгоспне життя", яким дехто ще й досі козиряє. Це коли за єхидним висловом кремлівського горця, "жити стале краще, жити стало веселіше".
Пізня осінь сорок шостого…
Під ножами вітру гострого
Ми йдемо — рука в руці.
Хто ми? Сироти.
Старці.
Ми у торбі сльози носимо,
Кладемо ногами босими
Нашу бідну первопуть…
Голод.
Хліба не дають.
Де буряк, де бульба з морквою…
Важко.
Торба стала мокрою,
Давить, муляє плече.
Боже!
Як мені пече!
Я той сором пам’ятатиму —
Я ж учився в класі п’ятому,
А тобі — годочків три,
А кругом вітри, вітри…
Жебраки.
Сіроми.
Сироти…
Треба нам рости, щоб вирости…
Тож і не дивно, що найбільшою мрією його дитинства було стати матросом. Чому саме матросом? "Щоб кудись попливти, де немає злиднів".
"А мрія найперша і, може, найбільша" — знаєте якою вона була у малого Сома? "Майже до смерті хотілось мені! — Хліба шматочок… А більше нічого…"
Але — виріс. Всупереч "щасливому і заможному колгоспному життю". Тож він усюди свій. Де не посій, там і вродить. І в тюрмі вже встиг побувати. І — не раз, бо зробив туди кілька ходок — із творчими виступами — як поет і гуморист.
От виступав він в чернігівській жіночій колонії. Зворушені зечки йому дякують, дякують… А начальник тюрми (єдиний чоловік у тому специфічному закладі) і каже насамкінець: "Гражданін Сом! Вы нам очень понравились. Оставайтесь у нас навсегда!" Сом ще, правда, не скористався цією дружньою порадою…
Виріс він не просто поетом, а — щирою доброю душею, дотепником-гумористом ("Іду. Дивлюся: когось б’ють. Я придивився: б’ють мене"), геніальним риболовом, завжди бадьорим, голінним, рвучким, легким на підйом. Бадьористо-зухвалим. Але й не занозистим, не хвастуном-хвальком (хоча й не без, гм-гм… цього. Особливо, як розповідає про свої успіхи у риболовлі). А взагалі, він, незважаючи на вік, хват, хлопець-зух і молодець. Юнак. Леґінь. Парубок. (Він здається вічним парубком, хоч має дружину, доньку й онуків, себто дружне сімейство Сомів). Вирісши, він гордо на всю Україну заявив:
Хто я такий?
Пишіть: Микола Сом,
Іще пишіть: син коваля Данила.
Де народився?
В полі за селом
Мене красива мати спородила…
…Національність?
Звісна річ, яка,
Вона відома друзям і сусідам,
Як наша мова, ніжна і м’яка,
Я — українець з прадіда і діда…
…Іще нема медалей, орденів,
Та я омріяв чесну нагороду —
Щоб на багато велелюдних днів
Потрібним бути рідному народу.
Де я живу?
У рідній стороні.
Що я роблю?
Словами молодими
Малюю ніжно я свої пісні,
Аби вони та й стали не моїми…
Б’ю чолом!
Микола Сом.
Хоч тепер вам втямки, хто ж такий мій друг Микола Сом?
До всього ж він — неперевершений майстер експромтів, що так і вилітають з нього — на ходу. І здебільшого предотепні. Навіть чужою мовою йому вдаються. Ось один з прикладів. Виступав він на якомусь там літвечорі (це було ще за есересерівських часів) під Москвою в містечку Красная Руза. "П’ю, — розказував, — пиво із живими класиками вельми великої російської літератури. Один "очень большой поет", до пупа увішаний лауреатськими значками, пристав до мене: "Что ты, Микола, все по-украински да по-украински… Пора переходить на общепринятый язык. Неужели так тяжело?" Чому ж тяжко? І тут я загледів величезний плакат, що майорів на увесь центр Красной Рузи. Це була відома антипожежна агітка Володимира Маяковського: "Родители! Не оставляйте детей одних! Дети балуются — пожар от них!" У мене тут же з’явився віршований експромт "Подражание Маяковскому", який я радісно подарував творцям великої російської літератури: "Дети! Не оставляйте родителей одних! Родители балуются — дети от них!Донедавна мій друг був не просто поетом, а — радянським (українським радянським). Як і всі в тодішній імперії більшовиків. Після того, як почив у Бозі (нарешті) СРСР, Микола Сом — просто поет, без ярлика "радянський". Але якось таки Микола походив у советских поетах. І трапилось це, коли він представляв українську (неодмінно радянську!) літературу в Кіровській області Росії. Є там містечко Совєтськ. Письменники виступали в районному Будинку культури. Перед тим, як надавати слово, секретар обкому партії, яка вела вечір, представляла кожного гостя, і так уже виходило, що в кожного були і звання, і чини, і лауреатство, і медалі-ордени тощо. А коли дійшла черга до скромного Миколи Сома з України, то виявилось, що в нього немає ані чину, ані звання, ані нагороди. Як такого представляти? Секретар обкому партії, нахилившись, шепче Сому: зараз вам виступати. Придумайте собі будь-який титул, аби я солідно вас представила.