Вас пораненого принесли двоє військових до моїх родичів, ті привезли до мене, бо я зараз сама-самісінька. А зараз мовь, — приклала палець до вуст, війнула косого, війнула блакит" спідничкою і легко зашурхотіла босими ноженятами по дощі.
"Як сама молодість", — подумав Данило, згадав свою Мирославу ву почав прислухатись до дощу і калинового вітру.
XIV
День склав свої білі крила, а чі вечір підняв чорні й послав на землю сон. Колись він ходив по вуличці в полотняній кошулечпі, а тепер на вулиці, як сич, стовбичить поліцай. Тому й оминав вулиці і вулички свого села Михайло Чигирин. Низодолом та левадками, де сива трава дихає туманом, він випетлює на городи і поміж стінами кукурудзи та конопель, поміж картоплею, просом і лапатим гарбузинням сторожко добивається до своєї оселі, що виглядала його і в громадянську війну, виглядає і тепер. Тоді його ноги носили, наче в них днював і ночував вітер, а тепер поважчали, і руки поважчали, напевно тому, що стільки жил повибивалось на них — хоч мотуззя плети. Літа!
Ось він пірнає у хвилі пахучої матірки і зупиняється біля вориння, що відділяє город від подвір'я. Ніби нічого не змінилося тут. Так само над вулицею спинаються в небо високі ясени, так само вишні обсіли постарілі плечі його хати-білянки, так само у вікна її заглядають безсонні рожі і зорі. І як водночас змінилося все. Навіть у цю тиху хату з чужих доріг уже прилітало гайвороння видирати його постарілу душу. Скільки знову намучилась та ще й намучиться Марина. От чиїй долі ніяк не позавидуєш. І посмутнів чоловік, думаючи про свою вірну дружину, з якою за вік навіть посваритися не зумів. А скільки ж через нього довелось нагорюватись їй? Як тільки вона терпіла його?
Пройшовши трохи понад воринням, на якому ще не засохла живиця, він бачить біля ріжка хати стовп з навкіс забитими кілками, на них начіплялося з півдесятка глечиків, і чоловік полегшено переводить подих: отже, в домівці немає чужих. Тоді тихенько до причілка, що острішками нависає на город. Тут Чигирин розгорнув руками рожі, струснув з їхніх келихів росу, розбудив джмеля, стукнув у заволожене ніччю перехрестя рами і завмер з непевною посмішкою, що завжди пересмикувала його вуста, коли отак стрічався зі своєю кароокою Мариною. Певне, сама доля послала йому таку жінку, люблячу, щиру, з отим привітним смаглявим обличчям, на якому гарно переважуються брови, усмішка і насмішка.
Через якусь хвильку до вікна підійшла Марина. Навіть спросоння вона встигла накинути на голову темну хустину. Чого ж темну?
Жінка припала до шибок і враз, чого ніколи не бувало, сахнулася, тихо зойкнула, майнула рукавами, зникла в темряві, та згодом знову з явилася, сперлась на підвіконня, придивляючись до нього. Що ж це сталося з нею чи, може, з ним? Чого так злякалася вона? Чигирин про всяк випадок хапаеться за автомат і так прислухається до тиші, що вона починає йому бити у дзвони. А Марина тим часом стала марудитися біля вікна, не можучи розчинити його. Прогоничі, певно, заїло? Нарешті відчинила, ще якось дивно приглядаючись до нього. Не пізнає, чи як?
— Це ти, Михаиле? — нарешті запитала невпевнено, не голосом — самим болем.
— Хіба я тепер на когось іншого схожий? — прошепотів він, підходячи до самої призьби.
— Ой Михаиле, це ж ти!.. — ніби нарешті впізнала, і плач затіпав її плечима.
— Та що з тобою? — торкнувся руками її чорної хустки, яку Марина носила в дні жалоби.
— Нічого, нічого. — Жінка темними квітами рукава витирав сльози і вже ніби спокійніше питає: — Прийшов? Отак питають матері дітей, що дуже провинились.
— Прийшов, — схиляє сиву голову, бо хіба ж він не винен перед нею? Через нього не було їй життя ні в економії, ні в війну В німцями, ні за скоропадчиків, ні за денікінців, ні за бандитизму. Стріляли ночами в нього, стріляли і в неї; не знаходили його, то допитували її. І досі вона на плечах носить сині пасма шомполів, що заодно рвали на шмаття і сорочку, і тіло.
Ото тільки, як відстрелювався він із хати, то вона не допомагала, а шепотіла свою молитву, в якій благала бога отця, і сина, і божу матір захистити нерозумну голову її чоловіка. Про нього вона більше думала, ніж про себе.
А йому хоч би що. Тільки вискочить із біди і вже починає підсміюватись: "Не треба, жінко, стільки плакати, бо твоїми сльозами можна всю історію описати". І тулився головою до її плечей, до її пазухи, ще й утішав, що вони із самим щастям зустрінуться.
— Дури, дури мені голову, — зітхала Марина. — Хоч би дитина залишилась живою, а мені не завдовіти. Оце б і все було наше щаетя, — і підходила до вербової колиски, яку так гарно уміла заколисувати ногою, а руками випрядати нескінченну нитку. ' ї Як зламали війну, то почали йому погрожувати різні недобитки. А далі вже пішли колективізація, боротьба за хліб, за врожай, будови й перебудови, щоб потім зустрітися з самим щастям. Якось при гостях, коли він уже був головою колгоспу, Марина доркнулася чоловікового чуба і журно сказала:
— От і не помітила, як ти посивів, бо завжди затемна йшов на "рсі роботи, а опівночі повертався.
— Еге ж, у роботі він ніколи не жалів себе, бо, як теревенили суди, родився двожильним — доводилось і в плуга, і в борони запрягатися після громадянської. Нелегким був хліб його, та легкого він і не шукав, навіть коли сяким-таким начальником обрали.
— А коли ж ми з самім щастям зустрінемося? — іноді з докором питала його, як він за різними роботами і до хати не загяядав.
— Почекай трохи, Марино. Більше чекали. Щастя ще росте, мов дівчина.
— І знаю, що знову дуриш голову, а вірю, — поведе нерівними бровами, наче крилами, вибачливо усміхнеться, і всі докори відходили від його засмиканої макітри.
Здається, відтоді минув цілий вік...
— Ти ж не йди до дверей — у вікно лізь, — і Марина бере з його руки чужинську погорбатілу зброю. Якої тільки її не пройшло через Михайлові руки? І англійської, і французької, і австрійської, і німецької, і нашої — царської. Та не за зброєю, а за чорноземом, за зерном сумувала душа її чоловіка. Кращого сіяча, певне, не було в селі. А як він любив поратись біля бджіл та родючого дерева! Навіть дички щеплював у лісах, щоб чимсь порадувати чи здивувати людину.