Нарешті до вікна припадає обведене переляком обличчя жінки.
— Хто там? — забився її голос у дрожі, і забились шибки у вікні.
— Це я, Василино.
— Чого вам, пане старосто, в таку пору? — ніби трохи відійшла жінка.
— Пусти до хати.
— Я вночі нікого не пускаю.
— Яка ж тепер ніч? Тільки звечоріло.
— Еге, звечоріло! Люди вже давно мають спочивання.
— Ми довго через вікно будемо говорити? — починає сердитись, — Відчиняй уже двері.
— Ідіть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу.
— Пустиш! Бо діло є! — вже шаленіє Магазаник і б'є кулаком по рамі. — Я тобі зараз і вікна, і дворі рознесу.
— Цур тобі, оглашеннику! Як тільки відкадитись од тебе... Зараз відчиню. — Василина біжить до дверей, грюкає ними, а далі, на порозі, пильно придивляється ся до нього ї починає совістити: — Хоч би людей посоромились. Ось на ваш гуркіт сусіди каганці світять.
— А що мені твої сусіди? — У Магазаника одразу спадав гнів, і він обома руками тягнеться до жінки, до її звабливого повногруддя, що підворушує білу сорочку.
Жінка б'є його по руках і відступає в сіни.
— Чого вам?
— Скучив за тобою, от ніби вічність не бачив. Василина чогось полегшено зітхає і, шелестячи спідницею, заходить до хати.
— Чого ж ти мовчиш?
— Не віриться, щоб ви могли за кимось скучити.
— Коли ти поклала гнів за якесь нерозумне слово, то вибачай, — хоче пригорнути Василину, але вона вислизає з його обіймів і стає ще жаданішою.
— Ідіть, Семене, додому, не дурійте, — виправляє з оселі, — бо вже минулося наше.
— Чого ж це минулося? — Магазаник ошелешено став посеред хати.
— Отак, як і все минається. Був колись чад, а тепер розвіявся.
— Так, може, хоч повечеркуємо разом? Я ось добрячого коропа приніс.
— І вечеряти не будем, — глянула на нього не очима, а колами темені. — Відвечерялось наше.
— Ти, може, приймака чи постояльца прийняла? То так і кажи! — Гніваючись, Магазаник виймав з кишені свічечку, засвічує її й насторожено придивляється до жінки: що тепер намалювалось на її виду? Та не так він бачить обличчя, як хвилі волосся, що погойдувалось навколо жіночого стану; ні в кого він не бачив такої розкоші, яка мала кольори і золотої, і пізньої осені. І чого він знову потягнувся до неї, як давнього петрівчанського вечора? Отак, може, любощі, перегораючи, і знаходять свій пізпій берег, свої коси, де повінню гуляють розмаїті осінні барви й пробивається дух материнки. Материнки! А як їй хотілось стати матір'ю, та він, певне, колись спасався колиски більше, аніж домовини... Ось вдивляйся в жіночі принади і думай щось недодумане, бо ж і твої роки вже вчувають свою межу... От на яких тільки вагах зважити все?.. Але, зрештою, чи потрібні ваги в твою осінь? Та ще в таку страшну осінь?..
— Не вкручуйте в мене очі, як шурупи, — невдоволено сказала Василина і погасила трепетний вогник свічечки.
Магазаник стрепенувся, зяавив негадані сентименти, зчавив душу і не знайшов у ній путящого слова.
— То маєш приймака чи перелюбця?
— Не меліть, Семене, дурниць, не перекидайте свої гріхи на інших. — І насмішка проклюнулась у слові: — Прийшли до мене, бо, мабуть, геиер нікому старосту добрим здоров'ям навістити.
— Чого ти мені цим старостою в очі цвікаєш? Невже забула все, що було між нами?
У голосі Василиниозвалось глибоке обурення:
— А що в нас було, крім чаду і срамоти? Хіба ж ви хоч трохи любили мене? Тільки груди щоразу нівечили мої, — торкнулась руками до сорочки, — Ідіть!
— Піду, не зсипай так скоро, хоч і оприкнів тобі, — спалахнув Магазаник. — Ще гляну, що на другій половині хати робиться.
— Там тільки городина та квашенина.
— А коли приймак?
— Прийдете вдень — і обдивитесь хату.
Жінка не може заховати тривогу, а староста насочується підозрою: що ж вона приховує від нього? Ох цей відьомський ріді Кого він тільки не дурив, починаючи з Адама?
— То показуй другу половину.
— Квашених огірків та помідорів не бачили? ' — Побачим, побачим, які в тебе помідори.
— Ще курей переховую в солом'янику.
— В солом'янику? Це ж чого вони такої шаноби зажили?
— Щоб гицелі не добрались до них.
І несподівано десь, чи не з горища, почувся довгий стогін. Магазаник здригнувся, спрожогу вихопив з кишені пістоля, а господиня вклякла на місці.
— Хто там у тебе?! Хто?! Василина затремтіла:
— Нікого нема.
— Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходімо в сіни.
— Не треба, Семене, — благання низинно озвалося у її голосі... — Ось я краще вечерю зготую.
— Бач, коли про вечерю згадала! — шаленіє Магазаник. — Тепер обійдемось без неї. Хто в тебе? Комісар, партизан?
— Хіба я знаю?
— А хто тобі підсунув його?
— Сам уночі городами приповз. Він тяжко поранений у руку і груди.
— У груди? Ось заберем його в лікарню, а там уже розберуться.
— Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! — заплакала Василина і руками, і станом припала до нього.
— Так що ти хочеш? Щоб твої сусіди тицьнули на мене і я за когось на шибениці гойдався? — Він відштовхнув жінку, швидко вийшов у сіни, знову засвітив свічку і наказав Василині: — Лізь перша.
— Одумайся, Семене. Нащо тобі цей гріх?
— Лізь!
Голосячи, витираючи хустиною сльози, жінка почала підійматися на горище. На горішніх щаблях зупинилася:
— Схаменися, Семене. Не полюй за чиєюсь душею, коли й твою можуть уполювати.
— Розумною ти дуже стала, — підсвічує і просвічує її голі ноги свічечкою. — От через тебе і не стало б моєї душі.
— Кому вона, гидомирна, потрібна, — схлипує жінка, підіймається на горище і вже комусь несе свої сльози й голосіння: — Прости мене, людино добра, що не зарятувала тебе... Прощай і прости... Прощай і прости...
Магазаник почув чийсь тихий заспокійливий голос і, щулячись, виліз на горище, яке все перехитувалось у нерівному світлі воскової свічечки. І краще б він не бачив того, що побачив, бо їірвердла страху одразу вбуравилися в його мозок, в нутро, а страшні дія минулі роки глянули на нього очима пораненого, який лежав, Діййстивши руки на грудях.
— Невже так міг переміститися час?! З хуртовини вісімнадцятого нагишов зимовий день, коли державна варта вішала молодого командира, що мав і гарне прізвище, і такі очі, які, напевне, й у снах не забуваються. І, йдучи на страту, вони ясно посміхалися людям, наче й не журилися за життям. І ось тепер, через двадцять три роки, на Магазаника знову дивився Човняр, ніби він і не попрощався з білим світом.