Альфред, його приятель, що рік як помер, не раз казав:
— Ти ніколи не побореш у собі того, що я б назвав ressentiment[1], та й узагалі, все, що ти робиш, занадто перейняте емоціями.
Альфред казав це з найкращими намірами, і, може, навіть за тим, що він говорив, стояла якась правда, тільки що словами правди ніколи не вимовиш, а слово ressentiment до того ж було одне з найдешевших, найзручніших слів.
Тоді, перед тридцятьма роками, на лаві в тітчиній кухні він думав, що такого твору, окрім нього, ніхто не напише, бо пі з ким не могло трапитись такої незвичайної пригоди; перед тим, як заснути, він думав і про інше: отут, на цій лаві, йому доведеться спати цілих дев'ять років, коло цього столу він дев'ять років готуватиме уроки, і весь той нескінченно довгий час його мати дома сидітиме біля грубки, плестиме й шептатиме молитву. Він чув, як у кімнаті побіч балакали дядько й тітка, але з усього того він розчув тільки своє імення — Данієль. Виходить, річ була за нього, і хоч хлопець не чув, що вони говорили, проте певен був, що могли говорити тільки гарне. Вони любили його, своїх дітей у них не було. І раптом його пойняв страх. "Років за два,— пригнічено подумав він,— ця лава буде мені закоротка — де ж я тоді спатиму?" Хвилин із скільки його дуже непокоїла ця гадка, та далі він роздумався: два роки — то такий страшенно довгий час, велика темрява, що буде прояснюватись день по дневі; і враз він сам пірнув у часточку тієї темряви — ніч перед завтрашнім екзаменом; вві сні йому все бачилась картина, що висіла в кухні між буфетом і вікном: чоловіки з суворими обличчями з'юрмилися перед ворітьми фабрики, і один держить у руці роздерте червоне знамено.
Уві сні хлопчик легко прочитав унизу слово, що його був насилу одгадав у хатнім присмерку наяві: "Страйк".
Він одірвався од свого блідого виду, відбитого у вітрині, що проникливо зорив на нього з-межи сірої тюленячої й смугастої тигрової шкури, ніби виведений сріблом на чорному тлі,— одірвався неохоче, бо добачав за ним вид того хлоп'яти, яким він був перед тридцятьма роками.
— Страйк? — сказав йому тринадцять років опісля шкільний інспектор.— На вашу думку, учням старших класів можна дати твір на тему "Страйк"?
Він не дав учням твору на ту тему, та й картина вже тоді, 1934 року, давно не висіла в дядьковій кухні. Можна було ще, правда, піти до лікарні навідати дядька Томаса, запалити сигарету і, сидячи на стільці в зелену й білу смужку, слухати, як дядько ніби одмовляє тією своєю фразою на скаргу, чутну тільки йому самому; дядько завше сидів, пильно слухаючи, але слухав не те, що йому говорили відвідувачі,— він наслухав тужливу скаргу невидного хору, схованого поза лаштунками світу, хору, що виводив сумний псалом, на який могла бути тільки одна відповідь — відповідь дядька Томаса:
— Якби ж то на цім світі була справедливість!
Той чоловік, що все стояв біля вікна й дивився в сад, одного разу проліз поміж віконними гратами,— такий він зробився худий,— і викинувся вділ; його бляшаний сміх слідом за ним упав згори і, розбившись, завмер навіки. Але "його величність" іще жив, і Гемке ніколи не минав нагоди підійти до нього й з усміхом промовити: "Ваша величносте".
— Отаких типів не бере ніщо,— казав до Гемке санітар.— Цього сплоха не вхопить.
Але через сім років після того "його величності" не стало; не було вже й Томаса на світі, їх запагубили, й хор, схований поза лаштунками світу, надарма виводив свою жалісливу скаргу, надарма дожидав відповіді, яку міг йому дати тільки Томас.
Гемке повернув на вулицю, де була школа, і злякався, побачивши, як багато там зібралося вступників. Вони громадками стояли всюди укупі з батьками й матерями, і всіх їх захопило те несправжнє, нервозне пожвавлення, що, наче яка слабість, опадає людей перед екзаменами: обличчя матерів, немов косметика, позначив одчайдушний страх, а обличчя батьків — роблена байдужість.
Та Гемке в око впав хлопчина, що сидів сам собі, одсторонь від інших, на ганку розбитого будинку. Він зупинився, зляканий, чуючи, як його всього, наче вода губку, просяк страх.
"Пильнуйся,— подумки шепнув він сам до себе,— бо інакше як стій опинишся в тому домі, де був дядько Томас, і, може, будеш навіть промовляти його фразу..."
Те хлопченя, отам на ганку, так страшенно нагадало йому самого себе, яким він був перед тридцятьма роками, що йому нараз видалось, ніби ті роки в одну мить злетіли з нього, наче порох, зметений із пам'ятника.
Гомін, сміх... сонце залило мокрі покрівлі, де щойно потанув сніг; позоставався він ще тільки в затінку межи руїнами.
Тоді дядько привів його сюди дуже зарані; вони добиралися трамваєм, проїхали через міст і за цілу дорогу не зронили ні слівця.
"Сором'язливість,— думав він, дивлячись на чорні хлопцеві панчохи,— це хвороба, яку треба лікувати, як коклюш".
Сором'язливість дядька і його самого тоді не давала їм одітхнути. З червоним шарфом довкруг шиї, з пляшкою кави, що стриміла з правої кишені піджака, дядько мовчки стояв біля нього на безлюдній міській вулиці, а тоді разом, щось пробелькотівши за "роботу", хутко зник,— і він, зоставшись сам, сів на якомусь ганку; повз нього котилися візки з зеленішою, промайнув пекарчук із булочками в кошику, а якась дівчина підходила з бідоном молока попід будинки, лишаючи по собі мов підсинений слід з молока; будинки видались йому тоді такі розкішні, в декотрих з них ніби ніхто не жив; іще й тепер на руйновищах було видно жовту фарбу, що здалася йому тоді така шляхетна.
— Доброго ранку, пане директоре! — сказав хтось, минаючи його, і він машинально кивнув головою, не примітивши, кому саме,— в голові йому майнуло, що колега, увійшовши до будинку, скаже іншим:
— Старий наш знову витає в хмарах...
"Щось одне з трьох переді мною,— думалось йому: — я можу здитинитись, обернутись на оте хлоп'я, що сидить там на ганку, можу лишитися чоловіком із блідим одутлим обличчям чи заступити місце дядька Томаса". Найнепринадніша була можливість зостатися самим собою і до кінця нести важкий тягар — ходити з машкарою на обличчі; не дуже вабила й можливість знов зробитися хлопчиком, сидіти коло столу в кухні, глитати книжки — книжки, які він любив і заразом ненавидів, просто їв їх; щотижня виборювати собі папір — чернетки, які він списував усякими нотатками, обчисленнями, начерками творів; усе це забирало тридцять пфенігів щотижня, і за них щоразу треба було вести боротьбу, аж поки вчителеві спало на думку дати йому хтозна-колишні зошити, що лежали в шкільному льоху, щоб він повиривав звідтіля чисті аркуші; та він повиривав і ті, що були списані з одного боку, і позшивав їх собі дома чорними нитками в грубі зшитки — він і досі посилав квітки в село на могилу того вчителя.