Тільки відверта погроза звернутися до людей Цумерлінга примусила Дольмера у справі з ту4>лями рішучіше зажадати офіційної підтримки. Роботи виявилось і не багато: потрібно було розпитати загалом у чотирнадцяти крамницях трьох міст про жінок, що носять взуття тридцять восьмого розміру, постежити за тими крамницями, показати продавщицям фотографії. Турецька поліція завжди виявляла готовність до співробітництва, а стан турецько-німецьких відносин дав змогу просити невеличкої послуги, тим більше, що в цьому випадку можна сподіватися й на славу.
А на "фронті образів богоматері", як він називає його сам для себе, панує затишшя; тут усе гаразд, усе спокійно, в усіх залах, і Єву Кленш охорона, здається, аж тішить, тоді як її наречений читає в кафетерії газету, а добра старенька Кете, що так вірує в парасольку, вислуховує пояснення свого Фрі-ца; на цього просто-таки зійшло натхнення — може, через Єву, яка віддано прислухається до його слів і, здається, заглядає йому не тільки в рот, а й у душу — ще одна деталь (про неї з подробицями доповів Гробмелер зі своєю командою, що спеціалізується на музеях, галереях, концертах, вернісажах і т. ін.), яка неабияк розважає добру стару пані Тольм. Вони там, очевидно, мають гарненьку Єву Кленш за Тольмо-ву дочку чи невістку, оточують її "цілими гронами" (так висловлюється Гробмелер) і сунуть за нею, ніби група екскурсантів. У всякому разі "вишневоуста",— так вони назвали Єву,— поводиться "пристойно". Отже, на "фронті образів богоматері" без змін, а "кабінет" — задня кімната в Гецлозе-ровій кав'ярні — то вже справа буденна, там, як завжди, досить чотирьох чоловік: двоє на кухні, один при вході й один — у невеличкому дворику.
А в Губрайхені неспокійно, хоч иоки що особливої тривоги ніщо й не викликає. Молодий татусь Тольм — той, що Рольф,— поговорив по телефону з синочком, відпросився з роботи й нишком одержав того синочка в Тольмсгофені; дивно, але обидва пустили сльозу, сплакнули й Катаріна Шретер та Сабіна Фішер, які марно намагалися розпитати в хлопця про Вероніку:
— Ти ж повинен знати, де твоя мама, як їй живеться, яка вона тепер! І де дістає собі в тих краях туфлі. Вона й досі в тій пустелі? А там що — піски чи голе каміння? Адже там так швидко зношуються туфлі...
Хлопчик — із жінками він, правда, поводився привітніше, ніж із поліцейськими,— стримано відповів:
— У неї все гаразд, і туфлі вона ще має... Принаймні босу я її не бачив. Бев ставиться до неї дуже люб'язно.
— Хто-хто?
— Бев.
Про того "Бева" у малого більш нічого не питали — видно, він був дуже настраханий. А з доброї волі хлопчик теж не хотів розмовляти. Навіть за обідом. Суп, гуляш, салат і хліб. Коли його питали, чи відрізняється ця їжа від тієї, що там, він озивався, але казав тільки, нібито ніколи не був голодний. На запитання, чи завжди йому та їжа смакувала, відповідав заперечливо, однак відразу-таки додавав, що й тут йому не завжди все смакувало. На запитання, у що він грався і з ким, хлопчик відповідав ухильно, як і на решту запитань, аж поки його батько не те що люто, але все ж роздратовано кинув:
— Та дайте йому нарешті спокій! Це жне дрібниця — така переміна!..
Розмовляли за столом і про майбутню зустріч із дідами й бабами — із Цельгерами та з Тольмами, а також про те, як цю зустріч влаштувати. Він, Гольцпуке, втручатися в це не хоче — то їхня сімейна справа. Поселили малого поки що на кухні — пускати його в єпископську кімнату вони не наважились. Але потім юний Тольм сам зласкавився оглянути й зайняти ту кімнату — тимчасово, "поки все з'ясується", як заявив його батько (десь о пів на четверту дня він знов спокійно поїхав собі на роботу в Гальстергоф). Залишилося сподіватися, що хлопчик розбалакається з жінками та з дітьми. До пів на шосту вечора нічого такого помічено не було, ніхто більше не згадав і про "Бева"; потім зателес]юну-вали дідам та бабам у Гетціграт і Тольмсгофен. Усі четверо були в захваті, але, не почувши майже нічого про Вероніку, засмутилися. Авжеж, качки на ставку біля замку й гетціг-ратське ожинове варення... І, певна річ, сова. Так, так, він ще не забув і дуже радий... Атож, у них усе гаразд. Катаріна з Сабіною заходилися просити, щоб відкласти поїздку на завтра — для хлопчика, мовляв, на один день цього забагато. А от старому Беверло вони подзвонити, звичайно, не зможуть — у того нема й ніколи не було телес]юну. Тихо. Тепер там, судячи з усього, щось плетуть, граються на підлозі, потім пробують співати чи, скоріше, мугикати під ніс, бо слів зрозуміти не можна, але мелодія ніби церковна...
Вечеря в Гетцлозера минала спокійно. Розмова точилася про християнство (католицький варіант), причому чути було тільки Єву Кленш та молодого Герберта Тольма; вони весь час сперечалися й доходили згоди тільки щодо винятковості отого Ісуса Христа; все інше "вишневоуста" захищала, а Герберт ставив від сумнів: таїнства, богослужіння, целібат, жертовництво як таке... Зате ні слова про злочинний світ, жодного натяку на скасовану антиавтомобільну акцію.
Цікава виходить спілка: оця люб'язна "вишневоуста", що перейшла до іншої віри, її наречений (отой тишко, про якого, однак, відомо, що він полюбляє народні танці, а також пісні, які співає під гітару,— народні пісні, не сучасні) і цей Герберт, власне, досить милий хлопець, хоч, правда, надто любить пофілософствувати, вірить в Ісуса Христа, але не вірить у людей, що вірять в Ісуса Христа. Послухати аргументи, які він наводив у суперечці з Кленш, було цікаво, але з боку криміналістики нічого цікавого там не виявилось.
Аналіз поштового паперу, на якому написано лист, нічого нового не дав. Певна річ, залишати відбитки пальців — це було з боку Беверло справжнє зухвальство. Правда, відбитки нікого й не здивували — адже почерк Беверло не важко впізнати й так. Одначе сам папір нічого не підказав — папір як папір, такий можна взяти в кожному готелі чи купити в будь-якій спеціалізованій крамниці в Туреччині, на Ближньому, Середньому й Далекому Сході...
Щоб поставити кордон безпосередньо навколо могили в Горнаукені, він найохочіше взяв би Гробмелера та його скульткоманду": це добре навчені триматися в тіні хлопці, які ще не виказали себе на жодному вернісажі; зрештою, похорон теж можна віднести до культурних заходів. Умови в Горнаукені складні: лісові стежки, водовідвідні канали, доріжки для велосипедистів, майданчики для наметів, ігор, багать — одне слово, улюблені місця для прогулянок сусідів-голландців. Ще два-три дні, і "колеса" вже будуть, певно, в дорозі. На щастя, поблизу там є відлюдний заїзд "Не для маминих очей"—дичина, затишні кімнатки... Розставивши по карті (її деталі ще слід уточнити на місцевості) пости й віддавши необхідні розпорядження, в тому заїзді він зможе, мабуть, кілька годин, а то й цілих півдня спокійно відпочити. Знаменитостей там, певне, не бракуватиме. На щастя, Корчеде був протестант, то не поз'їжджається бодай католицьке духівництво. Але хто знає, може, й майбутні кардинали задля своєї кар'єри повинні робити якісь протокольні вилазки. Ті раденькі скористатися з будь-якої нагоди, знехтувати будь-який ризик — іноді навіть здається, що вони аж трусяться за тою популярністю та небезпекою. Шкода тільки, що доведеться відмовитися від Цурмака, Люлера та Гендле-ра. Він би їх, звісно, не посилав на курси, якби знав, що його чекає. Але не пускати тепер тих трьох на курси було б, мабуть, безглуздо — вони вже, певно, навіть спакували свої манатки. До того ж Горнаукен належить до компетенції властей іншої федеральної землі.