Він замовк — кельнерка саме принесла чай та каву.
— Це правда — побігати трохи в лісі, пограти у футбол, постріляти й послухати теорію мені не завадило б. Мабуть, не завадило б. Але цієї пори року в Штрюдербекені не дуже затишно — ліс мокрий, холодний і голий. Мені краще було б узяти справжню відпустку — щоб нікуди не їхати, а посидіти вдома. Поспати, побалакати нарешті по-справжньому з хлопцем, може, піти в кіно, посперечатися з Карлом... Поговорити з тобою. А що ти маєш на увазі, коли кажеш, нібито мої курси підуть на користь і тобі?
— Нам з тобою треба побути в розлуці по-справжньому. Не так, як досі: ти ніби й поруч і водночас десь далеко-далеко — далі, ніж якби був у Африці. Щоб не треба було вже говорити, говорити... Просто ти сам себе обманюєш: адже вона в тобі, а ти — в ній, і коли я про це кажу, то маю на увазі не дитину, яку вона жде, і якби не хлопець, якби не Бернгард, то хіба ти не пішов би вже давно з нею? І забув би про мене, забув би дуже скоро. Ні, краще вже нехай твої речі стоять спаковані... Може, вони тобі ще знадобляться, коли надумаєш усе ж таки піти з нею.
Він роздушив у попільничці недокурену сигарету, і Гельга всміхнулася... Він подав їй меню.
— Може, щось з'їси?
— Ні, дякую. А ти?
— Ні.— Він забрав у неї меню й поклав його на стіл.
— Кажеш, розлучитися?
— Так. Може, тобі слід якийсь час пожити з нею, щоб зрозуміти, що з нею ти жити не зможеш. Адже ти мрієш про те, щоб бути з нею.
— Так,— мовив він. І згадав про мокрі Сабінині коси, коли вона якось винесла йому вночі поїсти й поцілувала його, а тоді поцілувала ще раз, ще і ще — вже після того, як він поставив їй на підвіконня порожні горнята, бо його мали змінити.— Так. І можеш сміятись, але в мене краятиметься серце, коли я думатиму про тебе... Не тільки тоді, коли думатиму про Бернгарда... А як доведеться піти зі служби...
— Я не сміятимусь — я ж тебе, мабуть, трохи знаю. Я певна тільки, що ти підеш із нею або поїдеш услід за нею.
— Може, ти знаєш також, чи я повернуся?
— Ні, цього я не знаю. Я, звісно, на це сподіваюсь. Так, я сподіваюсь. А ти, певно, боїшся зробити це?
— Так, боюсь. Але зроблю. Мене тільки непокоять наші борги. А що я робитиму, коли доведеться піти зі служби? Коли доведеться піти з поліції?
— Ну, в одному принаймні сумніву немає. І не гнівайся на мене, коли я скажу, що платити аліменти тобі, мабуть, не доведеться. Дивно, але зла в душі я на ту жінку не тримаю. В неї такий приємний голос, вона така щаслива зі своїм дитям... А я піду працювати. Спершу поживу в Монки,— вона весь час на роботі, і Бернгардові там буде добре. А ти... З поліції краще не йди. Я побалакаю з Гольцпуке, з Дольме-ром, а як треба буде, то і з Штабскі. Зрештою... Вам доводиться стільки вистоювати коло тих плавальних басейнів, на вечірках та у взуттєвих салонах... У цьому винен не тільки ти, якщо ти взагалі винен. Ні. Кінець кінцем, я виходила заміж за поліцейського, і якщо цей поліцейський повернеться до мене, якщо він повернеться, то нехай і лишається поліцейським. Нехай запроторять тебе у відділ "акул", якщо такий існує,— це щоб винищувати отих грошових "акул", які луплять шкуру і з нас. Ох, Губерте, йди вже скоріше!
— Гаразд,— мовив він.— Сьогодні ж таки. Просто поїду туди, заберу її і — геть. Я ж і досі її охоронець. А машину покину в Губрайхені, потім забереш.
Він зупинив машину у воротях, допоміг Гельзі зібрати покупки. Назустріч вийшов Бернгард і простяг записку:
— Тату, подзвони по цьому телефону.
Він повів хлопця з собою до телефону, поклав йому на плече руку й почав набирати номер.
Номер телефону був Люлерів, Герберт його впізнав, хоч із самим Л юле ром мав справи рідко і мати їх частіше не бажав.
— Ти вже, певна річ, знаєш,— сказав Люлер.
— Здогадуюся,— відповів він.— Курсів не буде.
— Ага. Буде кладовище. І не горнаукенське, а гетціграт-ське. Ми повинні перекрити всю оту глухомань. Надзвичайно таємний похорон із надзвичайно таємними учасниками, в тім числі й покійником. Як виняток — уніформа. О сьомій тридцять на виїзді з міста в бік Тольмсгофена. Гольцпуке переказує вітання. У Гетціграті операцією керуватиме сам До-льмер — певна річ, таємно. Мабуть, з ратуші або з вертольота. Покійник — досить відома особа та ще й має погану славу. Не тепер, а як був іще живий. Одне слово, до завтра! Курси не скасували зовсім, а тільки відклали.
— Мене не буде... Я буду вже далеко... Я...
— Що? Ти часом не хворий?
— Ні... Просто я від'їжджаю...
— З Гельгою і хлопцем?
— Ні.
— Сам?
— Ні... Перекажи Гольцпуке, щоб знайшов мені заміну.
Гельга вже винесла валізу та сумку до машини й відкрила багажника.
— Уніформа теж тут,— сказала вона.— Я не хотіла діставати її знов.— Вона всміхнулася.— Може, ще знадобиться тобі — ніколи ж нічого не знаєш наперед... А тепер ти вже хочеш зостатися тут, еге?
— Так. Але я поїду.
— Тільки не прощайся надто врочисто й серйозно з Берн-гардом. Я скажу йому, що в тебе особливе завдання,— мовляв, це велика таємниця.
— Поки про це довідаються газети й стане відомо, щб воно за особливе завдання. Ні, прошу тебе, не кажи йому так.
Він звів на дружину очі й не впізнав її голосу, в якому бриніла гіркота з нотками цинізму.
— Не забувай,— промовила Гельга,— усе це не так просто, не так легко і для неї.
Він помахав рукою хлопцеві, що саме вийшов з будинку. Ну ж бо, не гайся! Губерт швидко сів у машину, запустив двигун і рушив.
19
Вона побачила в газеті знімок, але не заплакала. Спершу в око впали коробки з туфлями — вони лежали безладною купою, декотрі прострелені, а на одній вона навіть розгледіла надруковане число "38". Якийсь чоловік — вочевидь німець — стояв за купою коробок, над чимось схилившись — певно, над Бевом. Вона ще з самого початку вирішила була якнайретельніше виконувати всі його вказівки, крім однієї, останньої, і спитала себе, чи порядно буде тепер, коли мета вже так близько, капітулювати. Чи не повинна вона віддати Бевові останню шану, востаннє довести свою вірність і, коли він уже в домовині, показати йому — так би мовити, навздогін,— що його план детально здійснено, що вся ота метушня з безпекою однаково їм не допомогла б, не допомогло б ніщо, якби вона з самого початку не вирішила була не виконувати останньої вказівки: поставити бомбу — начинений велосипед — перед їхніми дверима, а вже тоді вдарити відбій.