— Поїхали, — сказав Гнатко. — Завіса піднімається. Прошу маестро.
Поет вліпив очі в Вероніку, тихо почав:
Ти знаєш,
Що булижник —
Це два мільйони Лисих мужчин,
Закопаних в землю?
Після цієї несподіваної інтродукції голос поетів набрав високих нот, і вірш продовжувався вже в якомусь несамовитому крещендо, мов арія конаючого в класичній італійській, опері:
Машини, особливо ж коні,
Так збиткуються над ними,
Що лисини почорніли Од вічних ударів.
О, як вони ждуть Теплого дощику,
Що покропить їм голови
І обгорне зеленою травкою!
О, як вони мріють про дні,
Коли скинуть "шпильки"
І ходитимуть босі дівчата,
Коли скинуть чоботи
І ходитимуть босі солдати!
І знов тихо, вмираючим голосом:
Обережною будь,
Як ідеш
По булижнику!
— Вірш автобіографічний, — підкравшись ззаду до поета і розгортаючи йому на тім’ї поріділе волосся, закричав Гнатко. — Браво поету! За синтез високої поезії і мужності браво! Хай вічно живуть булижники!
— Як тобі такі вірші? — спитала мене Вероніка.
— Ти ж знаєш, що я віршів не розумію. Не поетична натура.
— Просто ти хитрий.
— Хоч дурний, так хитрий?
Вона засміялася. Через стіл від нас молодий композитор (а точніше, студент консерваторії) Гена, звертаючись до своєї сусідки, сказав:
— Все може бути озвучене, навіть ревнощі. Є такий модний роман у Франції "Жалюзі". Про ревнощі. Вже написано джазову музику на цю тему, зветься теж "Жалюзі". Звук ревнощів — це іржавий звук жалюзі, які падають на вікна і двері, затуляють вас від людей.
— Нам загрожує ентропія почуттів, — чулося з другого кінця столу. — Не можна стандартизувати смаки, це веде до вмирання найдорожчого в людині — багатства почуттів — до розумового отупіння.
— А безконтрольність смаків і почуттів веде до здичавіння розуму, — заперечували йому.
Гнатко підійшов, підсів до Володі й Вероніки.
— У нашого Гени ідея фікс: все на світі озвучити. Але Гена цілить у генії. А ми грішні? От ти, робочий клас, — звернувся він до мене, — поясни мені, яка мета нашого життя?
— Комунізм, — сказав я.
— Це ми знаємо, а точніше?
— Точніше написано в Програмі партії.
— Та ти що — на новорічному вечорі чи на політзаняттях?
— А яка різниця?
— Ну хоч би та, що тут ми п’ємо гарячительні напитки, а там — сухенькі лекційки, і квит.
— Думаємо ми скрізь однаково.
— Ти хочеш сказати, що в мене в душі сидить дворушник. Віднині беруся за його викорінення. Але по суті. Для чого людина живе на землі? Кажуть: щоб працювати. А навіщо працювати? Кажуть: щоб жити. Замкнене коло. Філософи тим часом займаються дурницями, вирішують, що перше: вогонь, вода, повітря, дух, матерія? Яка різниця! Навіщо жити — от що мене цікавить. Допустимо, я вбачав мету мого життя — в добуванні модних штанів. Це поки в мене таких штанів не було. Знаєш, що таке справжні штани? Щоб вони йшли поперед тебе. Ти ще тільки зібрався вирушати, а вони вже йдуть, розрізають простір, як форштевень океанського лайнера хвилі. Ніколи не мнуться. Бездоганні штани, від яких кращає настрій і зростає почуття власної гідності. Добув я штани, а далі? Піднімати цілину? Нецікаво. Не знаю, з якого боку до неї братися.
— Там покажуть.
— Гаразд. Піднімемо. Збудуємо парочку гідростанцій на сибірських ріках. Просвердлимо дірочку в земній корі. А що далі?
— Людина — безмежна. Вона живе для безконечності. Вона сама в собі безмежність, безконечність і вічність, як всесвіт.
— Ти не крути, філософ з Татарки (він таки не втерпів, кольнув мене хоч Татаркою). Я тебе питаю конкретно, а ти — в абстракції. Як той бурсак, що на запитання, що таке чобіт, відповідав: "Чобіт є глаголеобразний вертеп, вміщаючий п’ятирічну систему пальців, обвлеченних в отвлеченную онучу, тождественну по ідеї з носками". Є англійська приказка: "Тільки діти й дурні вважають, що двадцять шилінгів і двадцять років безконечні". Мені вже за двадцять, я кінчаю будівельний інститут, я буду архітектором, про мене кажуть — талант. Я вмію креслити, як ніхто. В мене прекрасно розвинена просторова уява. Ну й що?
— Будуватимеш, — сказав йому я. Виявляється, Гнатко теж архітектор. Ну що ж, нічого дивного. Його батько вважався досить відомим будівничим.
— Слава тому, хто спитав, і тому, хто відповів, — картинно махнув руками Гнатко, зауваживши, що всі розмови втихають і всі прислухаються до нашої суперечки. — А що будувати? Оті коробочки, які ставлять у нас за Дніпром? Мерсі боку! Це нам не підходить.
— Пропонуй свої проекти.
— Пропонувати? Кому? Товариство, ви чули? Ви бачили таку святу наївність? Таку сміливість? Я пропоную випити за сміливість. І випити горілки. Так. Випили?
Мене розбирав сміх. Я теж випив. Гнатко палив собі ще одну чарку, скривився, проковтнув рідину, зиркнув на Вероніку. Весь цей спектакль закручувався тільки для неї. Видно, тут були якісь спогади, щось зв’язувало Вероніку з Гнатком і, може, ще з деким з присутніх. Та вона ж так і казала мені: "Моя стара компанія". Компанія — це щось незбагненне. Ні дружби, ні любові, ні спільних поглядів. Просто купа. Довго вибирають, у кого "зустрічати" те чи інше свято, приходять, п’ють, їдять, кожен говорить своє, ніхто нікого не слухає, кожному хочеться показати, який він розумний і сміливий у своїх судженнях. Потім прокидаються вранці, згадують, і самим стає соромно за дурниці, яких наварнякали вчора.
— Ти питав, що таке наше життя? — перехиляючись через стіл до Гнатка, прохрипів поет. — Я відповім тобі словами швейцарця Леметра. Життя — це вибух, внаслідок якого виникає квант. Перш ніж з’явилися поняття простору й часу, виник квант. Згодом цей квант розширився, породив безліч собі-подібних, утворилося те, що зветься всесвітом. Десь там і ми з своїми кипіннями дрібненьких пристрастей, мишачою метушнею, нікчемністю, жалюгідністю, блюзнірством.
— Не треба приписувати людству того, чим відзначаєшся сам, — насмішкувато промовив Пушкар.
Це образа! — заверещав поет.
— Не страшно, — спокійно сказала Вероніка, — той, хто насмілюється ображати людство і навіть цілий всесвіт, повинен стійко зносити все.
— Я справді стою вище буденних пристрастей і дріб’язкових непорозумінь, — пиховито заявив поет. — Бо що значать наші переживання порівняно з тим, що загрожує всесвіту! Всезагальний розпад, зникнення матерії, ентропія, повернення до висхідного пункту. Знов один-однісінький квант — і більше нічого!