Після вечері звичайно йду в місто, в кіно, чи й просто так потинятися, або до Дніпра. Там я можу, годинами дивитися на розцяцьковану в різні кольори воду біля пристані, освітлені ілюмінацією пароплави та мости і ні про що: не думати. Найчастіше ж сиджу вдома й читаю історичну літературу, по-перше, тому, що не хочу дискваліфікуватися як учитель, по-друге, в історичній літературі найменше словоблудства.
Маловтішне то заняття — штудіювати історію: розквіти держав на крові й падіння держав на крові, переможні криваві війни і криваві поразки, диктатори і полководці, гризня за владу, змови, замахи, самодурства царів... Дикість, кров, торжество егоїзму окремих осіб і цілих народів. Після війни перепочинок, доки діти виростуть у солдатів; після перепочинку — війна. Тоді людство видається мені нічним школярем: ледве встигнувши збагнути свої помилки, відмирає старе покоління, на зміну йому приходить молоде і починає ті помилки спочатку...
У такі хвилини мені хочеться мати перед собою аудиторію, я навіть бачу десятки пречистих дитячий очей, розповідаю їм про розумних і дотепних римських трибунів, про великого воїна Пірра Єпірського, що посилав у битву слонів, цих первородних танків, про мудрого неграмотного Сократа, скараного за свою мудрість в інтересах держави... І, схаменувшись, кажу собі: стривай, чому ти їх навчаєш — мистецтву жорстокості, захопленню владою так званих "перших" над рівними? Які почуття ти в них будиш?
І сміюся: з історії, з себе, з усього вечора, який так щасливо почався заходом сонця.
Але найчастіше мене повертають до тями мешканці будинку: за стінами з сухої штукатурки голосно сваряться, регочуть, співають сусіди; згори у вікно вдираються звуки переляканого піаніно, на якому хтось уперто вчиться грати, а в коридорі біля ліфта занудливим голосом скликає своїх котів котяча мати, стара занехаяна жінка з першого поверху. Вона величає своїх улюбленців людськими іменами і говорить до них, як до людей: "Єгорушка, де ж ти, мій хлопчику? Киць-киць-киць".
Я знаю, що це негуманно, але як тільки зачую її голос, думаю похмуро: "Коли вже вона вмре?"
І лягаю спати.
Ранками,— а вони схожі в мене один на одного, як близнюки в солдатській формі,— зарядка, чай, дорога на роботу, куди я приходжу за хвилину-дві до дев'ятої. Кілька разів пробував був запізнюватися — не тому, що просипав чи помалу йшов, а заради розваги. Річ у тім, що завкадрами нашого Товариства Олександр Павлович Багрич, крім своїх прямих обов'язків, має ще один: записувати на папірець тих, хто запізнюється на роботу. Обов'язок цей він виконує не тільки ретельно, а й талановито: не зводить на вас очей, коли ви проходите мимо нього, запізнившись, не обертається, якщо стоїть спиною до вас, навіть не відчиняє дверей свого кабінету, якщо вони причинені. Він упізнає вас по кроках!
Якось я сказав йому, підливши в голос стільки щирості, скільки треба для компліменту:
"Олександре Павловичу, в вас гине талант агента карного розшуку. Тримати в пам'яті кроки півсотні людей — це феноменально".
Він просяяв і похвалився, що може із зав'язаними очима впізнавати не тільки співробітників, а й відвідувачів, якщо вони вже заходили до нас хоч раз. І додав:
"Ллє про те, що ви спізнилися, я все ж мушу доповісти Іванові Захаровичу",— і пішов до директорського кабінету.
"Чекайте, Олександре Павловичу,— гукнув я йому в спину.— А свої кроки ви теж вивчили?"
Він обернувся, блиснувши проти сонця, що світило вздовж коридору, окулярами й лисиною, і подивився на мене з докором: якби ж я, мовляв, не знав своїх рідних кроків!
Після цієї розмови я кілька днів уважно придивлявся до його ходи, а коли переконався, що засвоїв її остаточно, запізнився на роботу на цілих п'ять хвилин і пройшов повз кабінет завкадрами, ступаючи м'яко, на самі лише підметки, як це роблять офіціанти, шпигуни в кіно і наш Олександр Павлович.
Ефект був більший, ніж я сподівався. Двері, на яких красувалася червона табличка з білим написом ЗАВ. ЗАГ. ВІДДІЛОМ, блискавично відчинилися. Я обернувся й побачив бліде приголомшене обличчя Олександра Павловича.
"Це ви?" — прохрипів він, злякано дивлячись на мене поверх окулярів.
"Це я. А то — ви?" — спитав я теж нібито здивовано, знизав плечима й пішов у свій відділ.
Тепер завкадрами вітається зі мною сухо і говорить виключно офіційним тоном, проте я читаю в його очах деяку розгубленість. Давно б так, Олександре Павловичу! Сумнів — то великий слуга розуму, він допоможе вам побачити в людині більше, аніж її кроки. Так думав я.
Одначе помилився. Завкадрами не кинув свого ремесла. Як і раніше, він шмигав до директорського кабінету, якщо хтось запізнювався, і я зрозумів, що розгубленість у його очах означала пошуки можливості покарати мене за зухвалу вихватку.
Зробити це було б неважко, якби наш директор Іван Захарович Ясько не виявляв до мене відвертої прихильності й не хвалив мене на кожних зборах за дисциплінованість, знання справи тощо, а найдужче — за вміння вести ділову переписку.
Історія тут така. З перших днів роботи в Товаристві я писав листи не так, як треба. Вони були прості й короткі, але, як мені здавалося, вичерпні: так або ні. Далі пояснювалося, чому "так" і чому "ні". Виявилося, одначе, що цього для справжнього "кваліфікованого" листа не досить. Якось Іван Захарович викликав мене до себе й сказав, що листи мої надто прямолінійні за формою. "Продумайте, Миколо Гордійовичу, форму,— порадив делікатно.— Не зміст— тут я до вас нічого не маю, а форму. Пишіть так, щоб за рядками відчувалися не ви особисто, а весь колектив, його зацікавленість у тій чи іншій справі... "
Я продумав. І незабаром уже всі відділи одягли свої листи в мою форму. Починалися вони так:
"Високошановний товаришу! Мусимо Вам повідомити, що Ваше прохання уважно вивчено і обговорено... " і т. д.
Цінність знахідки очевидна. Взяти хоча б слово "мусимо", цю перлину мого відкриття. Хто саме мусить? Невідомо. Хто примусив повідомити? Невідомо. "Розглянуто і обговорено". Хто саме розглядав і обговорював? Також невідомо. Те, що під листом стоїть мій підпис, нічого не міняє, бо ж ясно сказано: мусимо. Це означає, що не я особисто вирішував питання, що я тільки мушу повідомити про його вирішення. А хто вирішував? Це — справді питання. І кінці його надійно сховані у формі: "розглянуто і обговорено". Крім названих особливостей, листи мої вигідно відрізняються од звичайних ще й тим, що вони в характері самого Івана Захаровича: сповнені делікатності, мудрої поміркованості й солідності, сказати б, капітальної.