— Одна сестра, — сказав він, — уже заміжня, двоє дітей. Чоловік пішов на фронт.
— І ти ж оце пішов? — співчутливо глянула на нього Надя, і він був вдячний за той погляд.
— Я добровільно. Ми з хлопцями вже в дев'ятому класі намірилися йти у військові училища. Я хотів у військово-морське. Написав листа наркому військово-морського флоту Кузнецову. Мені прийшов пакет. Від начальника прийомної наркома капітана першого рангу Редькіна.
— Редькіна, — пошепки повторила Надька.
— Капітан першого рангу написав мені, що нарком вітає мій намір і дав розпорядження послати мені брошуру, в якій розповідається про всі військово-морські училища. В Ленінграді, у Баку, в Одесі... Ну, а тут почалася війна, я подумав, що діз Ленінграда й до Баку далеко, поїхав до Одеси в училище берегової артилерії, та не доїхав, попав під бом— бйожку, ну і ось...
— І ти був під бомбйожкою?
— Сержант он і не під таким уже був!
Султанов і досі стояв перед картинкою. Ярмарковий олеодрук. Дівчина біля криниці і козак на коні біля неї. Мабуть, у всіх українських хатах на стіні біля родинних фотографій або під дзеркалом висів той малюнок, і всі дівчата закохувалися у того горбоносого козака, а тоді шукали його довкола себе живого. Козак, у синім жупані, сивій шапці, червоний пояс, вороний кінь. Дівчина у плахті, вінок із квіточок на голові, біла сорочка гаптована, коралі на високій шиї: Козак від’їжджає, дівчинонька плаче.
— Правда ж, той козак на вас схожий? — спитала Надька Султанова.
— Я без вусів, — усміхнувся сержант.
— А такий же горбоносий. І Голик теж був горбоносий. А дівчина, як я...
— Ось не вигадуй! — знову нагодилася до хати Санька. — Вже як на кого схожа, так на мене.
— Вона ж чорнява!
— То й що? Може, і я чорнявою колись стану. А тобі лиш би вигадувати! Не казала ще вона ніби то її грім ударив, як маму нашу вбив?
— А може, й ударив, а може, й ударив! — мало не плачучи сказала Надька.
— Ти тоді вже лежала. Забула хіба? Ще малою впала на ковзанці, спиною вдарилася — і ото...
— Яка ж ти зла, Саню.
— Я? Зла?
— Ну, не треба, — заспокоїв їх Султанов. — А це у вас що — ще одна кімната?
Він підійшов до дверей у тій стіні, де стояла Надьчина скриня, але не став зазирати туди, делікатно зупинився. Дівчата мовчки дивилися на нього, Козак мимоволі глянув крізь відхилені двері. Дівоче ліжко, бокаті подушки, килимок з лебедями на стіні, машинка "Зінгер" поряд, мабуть, ще материна.
— То в нас хатина, — пояснила Надя. — Саня там спить. А я — на скрині, щоб видно було у вікно...
Санька підбігла, хряпнула дверима до хатини, гукнула із слізьми в голосі:
— Як ти мені набридла!
Султанов мовчки, легенько, самими кінчиками пальців доторкнувся до голої Саньчиної руки, і дівчина вся напружилася від того доторку, тоді злякано вигнулася й вибігла з хати. Козак на мить заплющив очі. Хотів забути той доторк пальців Султанова до Саньчиної руки, ніколи не згадувати, не знати. Але ж бачив, усе бачив! Навіщо він пішов сюди з Султановим? Щоб відчути себе нещасним?
— Ви її пожалійте, — сказала про Саньку Надя. — Вона ж так вимучується! І води наносити, і вимити, попрати, зготувати, впорати порося, а там кури, город, та ще й я... Вона така терпляча... Я б ніколи не витерпіла... І ніхто б не витерпів, правда ж?.. Хоча що ж я кажу? Солдати ще й не таке терплять, правда ж?
— А що солдати? — бадьоро промовив Султанов. — Армія є армія. Підйом. Фіззарядка. Ранковий туалет. Сніданок. Бойове навчання. Обід. Ну, і так до відбою. Усе просто і ясно, ніяких таємниць.
Це Наді не дуже сподобалося.
— Як же без таємниць? — здивувалася вона. — Хіба можна без таємниць. От у нашій хаті є домовик.
— Ну-ну, — порипів Султанов чобітьми, проходячись туди й сюди по хаті, мало не дістаючи головою до темного сволока, — припустимо. У нас у саклях теж є дух. Домашнє вогнище. Вогнище — це і є наш дух.
— А в нас — домовик!
— Де ж він тут ховається?
— Я — той домовик! І щоб ви всі знали!
В її голосі теж підозріло забриніли сльози, і Султанов, мабуть, трохи збентежився цією вразливістю обох сестер і вже не знав, чим може помогти. Він ще трохи пометався по хаті, став коло дверей, прислухаючись, чи не вертається Санька, сказав ні до кого:
— Піду покурю.
— І я з вами! — скинувся Козак, злякавшись, що Султанов знайде надворі Саньку і тоді вже й не знати, що буде далі, що станеться. Він зрозумів, що кидати Надю саму негоже, що це соромно, ганебно, підло, але нічого не міг вдіяти з собою. Надя була між ними тільки знаряддям для хитрої і затаєної гри, а справжнє змагання точилося за Саньку, і не змагання, а війна, і ту війну Козак програвав жорстоко й безнадійно, але програвати не хотів, ще сподівався на чудо, може, на свою впертість, на молодість, на невинність. Був невинний, як у день свого народження, а хіба ж за цей найдорожчий скарб не зможе винагородити тебе життя прихильністю і любов'ю?
Санька з'явилася у хаті нечутно, як і перед тим, і врятувала Козака, поклала край його розгубленості й розтривоженості. В одній руці несла тарілку з кришениками цибулі і дрібно нарізаним салом, у другій — миску з гарячою, щойно звареною картоплею.
— Я ж казала! — сплеснула долоньками Надя. — Я ж казала, яка вона!
— Прошу до столу, милі гості, — запросила Санька. — Поки картопля не охолола. Ну, товаришу сержант! Веню!
Те, що вона звала Козака Венею, а Султанова тільки "товариш сержант", промовляло мовби на користь Козака, але він уже не вірив у слова, бо щойно пересвідчився, як багато важить лиш один доторк пальців, непомітний рух, переблиск очей, приховане зітхання.
— Дякуємо, — сказав Султанов. — Я ж сказав, що ми щойно з обіду.
— Генералам своїм дякуватимете! — недбало відмахнулася Санька. — Може, скажете, що й молодою картоплею вас годують?
— Молодої картоплі не маємо, визнав сержант. — Суп-пюре гороховий, каша пшоняна з свинячою тушонкою, а молодої картоплі — ні...
— Отож. То сідайте і ніяких мені відмовлянь!
Вона кидала на стіл виделки, ложки, вміло нарізала хліба, притискуючи паляницю до високих грудей, тоді дзенькнула чарочками, виставила "чекушку" за три п'ятнадцять.