Нарешті вона впустила їх. Султанов уже не виявляв до Козака делікатності, як при перших відвідинах, ішов попереду, затуляючи Веніаміна своєю широкою постаттю, так що Надя навіть злякалася:
— А де ж Веня?
Сержант мовчки відхитнувся вбік, щоб показати, що веде за собою Козака, і знов заповнив собою увесь простір, освітлений невеличким каганчиком, посмугований легкими тінями, що літали по всій хаті, м'яко влягаючись на долівку, під ослонами, під столом, злякано черкаючи стіни, піч, навіть стелю. А там, де тіні ламливо схрещувалися, мовби знищуючи одна одну, біліли два острівці, ніжні й привабливі, такі ж неоднакові та водночас і нероздільні, поєднані силами, над якими люди не мають влади.
Надя і Саня. Дві рідні сестри. Похрещені народженням, кров'ю, хатою цією, землею.
Мовби знали, що матимуть сьогодні гостей, одяглися обидві в біле. Надя — у просторій українській гаптованій сорочці, що так личила до її чорних розкішних кіс, і до палаючих чорним вогнем величезних очей і до прекрасного, прозорого у своїй ніжності лиця. Санька — в коротенькому, білому ситцевому платтячку, неспроможному погамувати буйного її тіла, голонога, голорука, з такими дикими хащами русявого волосся, що в них навіки могли б заблукати чоловічі погляди, серця і душі.
Султанов пройшов до Наді, потиснув її ручку, похвалив вроду, обдарував ніжним усміхом, тоді пропустив поперед себе Козака, а сам нечутно пересунувся до Саньки, і хоч Веніамін цієї миті щось казав Наді (сам не чув своїх слів) і дивився в її величезні очі, все ж зумів помітити (а може, здогадався!), як вигнулася й напружилася всім тілом назустріч сержантові Санька. А може, то тільки здалося? Надто, що Султанов нічим не виявляв свого якогось особливого ставлення до Саньки, вітався з нею так само спокійно, як і з сестрою, і одразу ж відступив трохи вбік, пройшовся туди й сюди, легко ступаючи по зеленій траві на долівці.
— Приємно, — сказав Султанов. — Подобається мені цей ваш звичай притрушувати травою підлогу.
— А більше нічого не подобається? — поправляючи (тобто ще дужче розкублюючи) волосся, задерикувато спитала Санька.
— Немає слів.
— Мабуть, у статутах ваших не записано? — засміялася вона, і Козак мстиво подумав, що Санька близька до істини. Султанов умів говорити з бійцями, досягнувши в цьому вмінні справжньої досконалості, але дівчата — це ж не солдати. "А що ти вмієш?" — спитав суворо самого себе.
— Ви сідайте, — запросила Надя. — Товаришу Султанов, ну чого ото ви ходите й ходите по хаті? Ви ж гості. Посидьте в нас хоч трошки. Веню, а ти?
— Я постою біля тебе, — сказав Козак.
— Ні, ні, і ти сідай. А Саня щось вам повечеряти там...
— Тільки без частувань! — підняв руку Султанов. — Солдат живе не вечерями, а...
— Може, любов'ю? — не сходячи з свого місця, насмішкувато кинула Санька.
— Сном, — сказав Султанов. — Правда ж, Веніаміне?
— То й спали б собі, а не тинялися по хатах, — безжально відрізала Санька.
— Наш обов'язок — провідувати мирне населення.
— Може, Надька мирна, а я — ні.
— Ну, Саню, — обізвалася Надя, — хіба ж можна так? Ви її не слухайте. Вона за день як намучиться з господарством. Та ще зі мною. А це сьогодні ми ще тата свого згадали та наплакалися обидві, як дурні. А тоді Саня купання затіяла, а я татові листа написала. А ви, Султанов, пишете листи додому?
— Нема кому писати. Всі на фронті. Брати на фронті. Батько на фронті. Мати сама зосталася. Станемо всі їй писати — нічого не зможе робити, тільки читатиме наші листи. А в нас звичай: вогонь домашній підтримувати треба, щоб не згас. Не згасне — будемо живі, повернемся додому, тоді матері все розкажемо.
— У нас такого звичаю немає, — зітхнула Надя. — Соломою топимо, хіба цей вогонь збережеш так довго? У нас добре слово, як вогонь. Ти ж, Веню, пишеш батькам?
— Пишу.
— І часто?
— Щодня, — збрехав навіщось Козак.
— І я щодня пишу татові. Саньці ніколи, а я лежу собі, дивлюся у вікно і пишу й пишу. Ти ж пам'ятаєш свої листи до батьків, Веню?
— я? Ні, не пам'ятаю.
— А я так усе пам'ятаю. Хочете: прочитаю вам листи до тата?
Султанов сів до столу, зняв пілотку, пригладив волосся, знову підвівся.
— Можу тільки пошкодувати, що не почують усі бійці нашої батареї.
— Ви ж, мабуть, і не зрозумієте по-українськи.
— Два роки служу на Україні, може, ще й одружуся з українкою — треба все розуміти! — заспокоїв її Султанов.
каганець стояв на краю скрині між вікном і Козаком, світив Наді в обличчя, вона попросила:
— Відсунь його трохи, Веню.
— Тобі ж темно буде читати.
— А я без світла.
І справді стала читати, заплющивши очі, відкинувши голову, звертаючись уже й не до них, а кудись у далину, в простори і безвісті:
"Добрий день, дорогий наш таточку! Ми з Санькою живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Вже три тижні, як ти погнав худобу за Дніпро, а листа від тебе ще не було і ми вже непокоїмося. У нас вдома все гаразд. Саня підгорнула картоплю. Кури несуться. Лелеченята вже літають. Підсвинок дуже рився, довелося кликати діда Захарка, щоб він вставив йому ще одне кільце. Саня сміється, каже: підсвинку в писок кільце, а фашистові в гузно пірце! Коли вже ти відженеш худобу і вернешся, тату? Як задержуєшся, то напиши нам листа. А ми ждемо й зостаємося твоїми дочками. Надя і Саня. Обіймаємо і цілуємо нещотно раз".
— Можу тільки пошкодувати, що не маю таких дочок, — сказав Султанов. — Вони б мене обіймали й цілували — яке блаженство і який захват!
— А ми вас поцілуємо, як захисників, правда ж, Саню?
— Хай же захистять спершу! — гукнула Саня.
— Так ніхто ж не нападає на нас.
— А тобі хочеться, щоб нападали!
— Ну, чого ти, Саню, така? Хочете, я ще один лист прочитаю? Той, що сьогодні написала?
— Читай, — тихо попросив Козак, — читай, Надю, скільки захочеш...
Несподівано в цих листах відкрився для нього порятунок. Поки Надя читала, Султанов закам'яніло стояв посеред хати, Санька відсунулася в куток до печі і тільки невиразно біліла звідти своєю лінивою постаттю. Щось чисте, нескаламучене пролягало між ними, і Козакові хотілося, щоб так було, поки вони з Султановим і підуть звідси. І Надин голос, ніжний, цнотливий, ще мовби додавав усім їм чистоти, лунав, як запорука безкорисливої людської вірності: