— Яку балочку? — не могла втямити баба Рузина. Дениско терпляче пояснював.
— А хіба її можна розорати? — здивувалась баба Рузина. Здивувалась — і одразу полізла до скрині, щоб відчинити
віко й витягнути своє шитво та вишивання.
Проте не одчинила й нічого в той день не розповідала — може, її так вразила почута новина?
Повертався Дениско додому — й теж нічого не побачив. І — йому було важко зізнатися в цьому, але це було саме так — Денискові чомусь кортіло знову здибатися з відьмою.
Бо коли подумати, то нічого лихого вона не заподіяла, ото хіба що перебігла позад нього стежку, та й усе.
І з домовиком того вечора розмовляв — просив не проганяти відьму, коли навідається в комин. Невідомо, чи зважив домовик на його прохання, але, лігши спати, Дениско і іс почув у комині ні завивання, ні жалібного попискування. Мабуть, таки відцуралась відьма і від їхнього домовика, й від їхньої хати.
Згодом, під осінь, щось таки попискувало в комині, але Дениско достеменно знав, що то вітер чи негода. Адже відьма він це добре пам'ятав — вичворяла по-іншому, коли вчащала д() них. І домовик, здається, десь завіявся під три вітри, бо ніколи більше й не говорилось про нього вдома.
І Дениско, який подорослішав за ту весну та за те літо, відчував у душі легеньку тугу за казками свого дитинства...